Корабель шаленців. Нариси з культури несамовитості, глупоти і безрозсудства - Тарас Лютій
Відтепер шаленство в історичній думці надовго буде пов’язуватися з непристойними недугами душі. У наступних творах Платон уже писав про два типи шаленства: божевілля й невігластво. У стані афекту, коли душа сповнена пристрастей, розум людини перебуває немов у тумані. Тому, якщо хтось зазнає частих переживань як позитивного, так і негативного штибу, більшу частину свого життя він шалітиме. Причиною тих пристрастей, навчає Платон, є тіло людини. У суспільному житті держава, як тіло громади, повинна будуватися так, щоби не бентежити людей. Божевільні, скаже згодом Платон у «Законах», взагалі не повинні з’являтися в місті. Один їхній вигляд є страшним. Тож нехай близькі тепер оберігають божевільних у власних будинках, опікуються, слідкують за ними. Інакше вони мусять сплачувати пеню[11].
Аристотель також у «Нікомаховій етиці» ставив шаленство в залежність від розуму. Називаючи його нерозсудливістю, він пише, що одні люди, будучи від природи нездатними розмірковувати, живуть лише емоціями. Насправді ж вони є звіроподібними істотами, як, приміром, окремі племена далеких варварів. Інші ж через свої недуги, наприклад, епілепсію чи запаморочення, мають хворобливий стан душі.
Так увиразнюються два давньогрецькі різновиди шаленства — як моральна травма й духовна неміч. Відтепер про шал починають говорити ще й мовою медицини.
Згідно з уявленнями батька медичної науки, Гіппократа (V–IV століття до нашої ери), усі хвороби залежать від впливу зовнішніх і внутрішніх чинників, пов’язаних зі змішуванням своєрідних соків в організмі. Його так звана гуморальна доктрина складалася з фізичної анатомії та фізіологічних явищ. Психічні захворювання виникають на ґрунті чотирьох основних елементів: чорна жовч, жовта жовч, мокрота (флегма) і кров. І фізичне, і психічне здоров’я залежать від балансу між цими флюїдами. Саме це відіграє важливу роль не лише у появі шаленства, а й у формуванні, так би мовити, «тихих» безумств.
Корпус творів Гіппократа складався з 72 книг. Це понад тисячу сторінок, написаних не одним, а багатьма авторами. За півтора століття вони сприяли формуванню особливої парадигми, в якій медицина стала натуралістичною. У вченні ж Гіппократа мозок почали вважати центром розумової діяльності. Натомість хвороби вважали за патології організму.
Гострі картини шаленства Гіппократ називає вже знайомим нам словом «манія». От тільки акценти вже зовсім інші. Але, на противагу бурхливим виявам шаленіння, спостерігалися й спокійні форми розладів психіки, за яких мозок вологий — і тоді хворі спокійні, сумні, боязливі та безпечні для довколишніх. Отож, теоретичні замисли Гіппократа припускали шанс розвитку граничних психічних розладів. Це підтверджує не тільки наявність сумирних станів, але й опис такого виду меланхолії, що кваліфікувався як піднесений темперамент. Для меланхолійної снаги властиве переважання несміливості, мовчазності й смутку.
Проте з давніх часів з усіх душевних недуг найсильніше враження на людей справляла епілепсія. Вона уподібнювалася грізному потрясінню, яким божество здатне повалити людину на землю. Падуча вважалася «священною хворобою». Гіппократ вирішив з’ясувати остаточні причини виникнення подібної недуги. В «Етиці й загальній медицині» він пише, що осередок цієї хвороби коріниться в тілі людини. Від цього вона безумствує та божеволіє. Їй ввижаються страхіття й жахи — одні вночі, інші вдень, а також сновиддя й видива недоладні, а чи то турботи безпричинні.
Гіппократ припускає, що мозок має надто велику силу в тілі людини, позаяк, перебуваючи в здоровому стані, він дуже часто стає тлумачником усього. Та все ж хвороба, яка називається священною, виникає з божественних причин.
Вказавши на наявність в організмі людини чотирьох рідин, Гіппократ убачає, що здоров’я людини залежить від їх кількісної та якісної співмірності. Відтак у працях батька медицини вже йдеться про граничні розлади здоров’я, зокрема й психічного[12].
Одначе питаннями рівноваги душі ще раніше переймалися й інші грецькі філософи. Скажімо, Піфагор пояснював епілепсію захворюванням мозку й розказував про важливість душевної рівноваги як основи психічного здоров’я. Піфагорійська школа велику увагу приділяла умовам упорядкування й гармонізації душі — стану, який позначався грецьким словом «діанойя» (διάνοια). На думку Піфагора, жодна з людських пристрастей не повинна бути несподіваною. Розглядали можливість лікування навіть прихованих порушень психіки, використовуючи самонавіяння й музичну терапію. Піфагорійці прагнули самочинно впоратися з власним станом душі, приборкуючи гнів, незлагоду, жалощі.
Давньогрецький філософ-неоплатонік Ямвліх у «Житті Піфагора» зазначав, що якщо піфагорійці коли-небудь і гнівилися, тужили чи раптом траплялося з ними щось подібне, то вони відразу ж подавалися куди-інде, і кожний наодинці із собою силувався загамувати цей стражденний стан душі (πάθος) і прагнув видужати. Ніхто з них, допоки перебував у злості, не карав рабів, ба навіть вільно народжених не прагнув напоумити, а вичікував, коли ж відновиться той бажаний спокійний стан душі[13].
До незворушного спокою тяжіли й епікурейці зі скептиками, а крім них стан умиротворіння терміном «байдужість» окреслювали також і стоїки. Він означав не якусь там душевну млявість, а тривку непіддатливість пожаданням, і протиставлявся нестійкості духу, за якого поведінка людини обумовлювалася пристрастями. Серед найрізноманітніших вподоб, які стоїки вважали за безрозсудні порухи душі або шаленства, найчастіше були такі: скорбота, жаль, заздрість, ревнощі, суперництво, туга, тривога, безнадія, горе, паніка. Проте римський стоїк Сенека в книзі «Про спокій душі» таки наважується приписати Аристотелю висловлювання, що не буває великого розуму без домішки шаленства.
«Всупереч існуючій думці про ідеально гармонійний образ грецької античності, — зазначає сучасний український філософ Сергій Кримський, — властивий їй спосіб життя вирізнявся значною домішкою некерованої стихійності та масових афектів. Нерідко траплялися випадки, коли глядачі античного
