Корабель шаленців. Нариси з культури несамовитості, глупоти і безрозсудства - Тарас Лютій

class="book">Як свідчить розвідка Дебри Гершковіц «Епічне шаленство: Література безуму від Гомера до Стація», антична культура вкрай сповнена ілюстраціями людської несамовиті[5]. Згадаймо лишень, як Гектор заходиться надзвичайно здичавілим шаленством у борні супроти неприятеля. Ахілл натомість мститься йому за смерть брата, виявляючи напади неабиякої ненависті. У неймовірному запалі боротьби гине затятий Патрокл, якого Аполлон смертельно поранив. Згідно з п’єсою Софокла, Афіна карає Аякса тим, що в нестримному пориві люті той кидається на отару овець, які видаються йому ворожими архонтами, а отямившись — вкорочує собі віку власним мечем. Той самий Аполлон велить Орестові поквитатися з його лукавою матір’ю Клітемнестрою за вбивство батька Агамемнона. Та після розправи кривдника переслідують Еринії (у латинян — Фурії), поволі доводячи героя до навіженості. Також варто додати, що в давньоримській літературі, зокрема в «Енеїді» Вергілія, шаленство позначають словом furor, тобто нападом люті. Заледве не та ж історія трапилася з Едипом, який у запамороченому стані віднаходить труп своєї матері-дружини Іокасти. Доречно пригадати також і ревниву Геру, яка нацькувала на Геракла богиню шалу, доньку Ночі, Лісу, під впливом якої він убиває своїх і братових дітей.

Бачимо, що міфологічний сюжет іще по-особливому репрезентує шаленство, оперуючи термінами «буйство», «навіженство», «помста» тощо. Вважається, що існує щонайменше три визначальних сюжети давньогрецького опису шаленства: затьмарення, мандрівка й ушкодження. Затьмарення здебільшого стосується запаморочення розуму, спричиненого наявністю в організмі чорної жовчі, що, як наслідок, викликає гнівливість. Усе це призводить до ізоляції людини, неймовірно обмежуючи її світ. Натомість ідея, пов’язана з постійним блуканням, уже ґрунтується на переконанні, що шаленство змушує людей вибитися зі звичної життєвої колії, а отже — поневірятися та податися у мандри. Нарешті, шаленство викликає руйнування самої людини, коли вона кидає виклик богам. Міф доволі часто описує безумство як покарання. Але в кожному разі йдеться про втручання якогось «демона», тобто важливу роль неодмінно відіграють надприродні чинники, з яких постає символіка божественного. Ознаки подібного підкорення психіки свідчили про те, що людська вдача змінюється під тиском зовнішнього втручання.

Можливо, саме через ці чинники Сократ вряди-годи розповідав про власного «даймоніона», тобто про «внутрішній голос» як винятковий дар запобігати небезпеці? Ймовірно, це означало, що божество не просто внаджувалося в його психічну конституцію, а ще й давало змогу провісникові західного раціоналізму пожартувати: «Я знаю, що нічого не знаю». Прикидаючись невігласом, кожного разу він немовби заохочував до пізнання самого себе, нехай і в дещо ексцентричний спосіб. Згідно із вченням Сократа, самопізнання становить джерело знання, перетворюючись на необхідну умову людської чесноти. Позаяк той, хто не знає себе, — вельми близький до шаленства.

Безумовно, ми майже нічого не знаємо про Сократа напевно. Наприклад, для Аристофана він був людиною, завдяки якій філософія цілком могла б набути сатиричної форми. Поет залишив по собі комедію «Хмари», її сюжет розгортається навколо філософської школи на чолі з Сократом. Аристофан писав про нього, коли той іще жив, а от інший, більш відомий творець Сократового образу, Платон, був тоді лише дитиною. У комедії «Хмари» автор висміює сократичний спосіб життя як такий, що аж ніяк не відповідає здоровому глузду чи будь-якій практичності. Ба більше, Сократ виступає тут у ролі лідера мистецтва софістики — словесної еквілібристики. З яких причин Аристофан часто зображує цього філософа заледве не дурнем? Насправді відповідь очікувана: бо його поведінка не збігається з конвенціями афінського життя. Насамперед, він усюди ходить босоніж, завше нечесаний і брудний, через що йому конче кортить кинути виклик усталеним цінностям, а його блідий колір обличчя вказує на те, що він звик цуратися перебування на свіжому повітрі. Також Сократ ледь спроможний прогодувати й одягнути себе, не кажучи вже про дітей та учнів. А до того ж, виявляється, він схильний до нападів абстракції. Чи не буде тоді його філософія видаватися не лише нерозумною, а, либонь, і потенційно небезпечною?

Ніби у відповідь на шарж Аристофана Платон у «Бенкеті» комічні риси Сократа висвітлює зовсім по-іншому. Афінський мудрець якось несподівано постає в нього таким собі «божественним дурнем». Щоправда, Сократова маргінальність увиразнюється через його характер та інтелект. Наприклад, у всіх розумних бесідах, де провадиться обговорення повсякденного життя чи природа еросу з багатьма співрозмовниками (разом з Аристофаном), його виразно зображено як розважливого іроніка. Що ж, нехай Сократ, на перший погляд, і втілює архетип кумедного дурника, проте у ньому приховані також і високі прагнення та чесноти. Тому Платон, малюючи дещо кумедний портрет свого ексцентричного вчителя, все ж таки захищає його від карикатурних глузувань Аристофана. Філософ взуває гарні сандалі, коли збирається взяти участь у симпозіоні, доводячи, що він таки здатний дотримуватися соціальних норм. Його поведінка слугує прикладом хоробрості у війні, а схильність до абстракції тепер сприймається як ознака мудрості. Глибоке Сократове філософування, таким чином, безпосередньо пов’язане з його потішним шаленством[6].

Згодом представники сократичної школи кініків, підхоплюючи його іронію, не мали неуцтво за гріх. Навіть останній невіглас, вважали вони, завжди відкритий до знання. Звісно, якщо він не хоче просто відтворювати прописні істини. Знання має витати у вирі думок, а не застигати у формі догми. Добре відомо, що кініки були проповідниками «ідіотизму» (від ιδιώτης — «приватна людина»). Їхня ідіотея не є пересічним невіглаством, неосвіченістю чи тривіальною затримкою психічного розвитку. Це перебування в стані самодостатності. Безперечно, кініки ніколи не зрікалися розуму. Достатньо пригадати, як часто вони твердили, що людина стоїть перед жорсткою альтернативою: взятися за розум або встромити голову в зашморг. Розум, наполягали вони, має божественне походження. Найвідоміший кінік Діоген Синопський, який частенько брав на кпини усе того Платона, за що той роздратовано дражнив його «божевільним Сократом», не раз любив повторювати, що геть усе буття сповнене богів.

У платонівському діалозі «Федр» Сократ, ведучи одну з розмов