Корабель шаленців. Нариси з культури несамовитості, глупоти і безрозсудства - Тарас Лютій

театру (в якому вміщувалося майже все вільне населення міста), охоплені жахом, зривалися з місць і в паніці бігли вулицями тільки тому, що п’єса торкнулася якихось хвилюючих подій чи в ній відображена смерть героя. Так, після постановки «Андромеди» Еврипіда в Абдерах почалися спалахи душевних захворювань»[14].

Отже, для запобігання цим явищам впроваджувалися найрізноманітніші заходи — від юридичних (досить пригадати реформи Солона, згідно з якими діяв контроль над гуртовими емоціями; доходило до того, що обмежувалась навіть кількість флейт на похоронах) до ідеологічних (опрацювання ідеї раціональності як вчення про загальну міру розуму).

Вочевидь, в античності нестримний стан душі почав передбачати й застережливе ставлення. На доказ цього знаходимо опис забобонного чоловіка в творі «Характери» перипатетика Теофраста. Про таку людину він зазначає: «Побачить божевільного чи припадочного — стане чвиркати собі на груди»[15]. Немає сумніву, що просторіки, які тинялися світами, зазвичай жебрали біля храмів, швендяли на торжищах і перехрестях доріг. Часто траплялося, що психічно недужих, які бродили околицями полісів, відстрахували камінням. З цих слів стане зрозумілим, що ставлення до шаленців, яке панувало в тодішньому звичаї, було не надто поблажливим.

В епоху еллінізму викладені тут принципи Гіппократової медицини почали розвивати в так званій Александрійській школі. Особливого розквіту вона набула в діяльності Клавдія Ґалена, грека за походженням, який практикував у Римі. Спочатку він лікував гладіаторів у Пергамі, а пізніше став придворним лікарем імператора-філософа Марка Аврелія. Ґален запропонував типологію людських темпераментів на засадах гуморальної теорії та власного розуміння чотирьох елементів: гарячого, холодного, сухого та вологого. Саме вони, разом з пневмою (диханням), визначають темперамент особи. Сангвінік — це той, у кого домінують жар і вологість; флегматик — холод і мокрота; холерик — гаряче і сухе; меланхолік — холодне і сухе. Отже, кожен темперамент має психічні риси, а також фізіологічні й тілесні ознаки. Сангвініки частенько — задоволені й імпульсивні, холерики — пристрасні й агресивні, меланхоліки — вдумливі, уважні та обережні, а флегматики — м’які, спокійні й спостережливі. Вчення Ґалена про темпераменти стало визначальним у західній медицині.

Проблема дослідження й упорядкування душевних коливань мала своє продовження в часи Римської імперії. Цицерон увиразнив стійкі вади душі, що порушують гармонію життя людини в суспільстві, а Теофраст, якого ми уже згадували, подав опис «характерів», серед яких помітні явні відхилення від загального типу так званих нормальних властивостей, які поділяють усі. Далі більше: римський теоретик медицини Авл Корнелій Цельс розробив розлогу типологію варіацій психічного розладдя, запровадивши новий, тепер латинський, термін — insania (тобто безумство — переклад давньогрецького «параноя», παράνοια), і виокремив три види шаленства: френіт — розлад розумової діяльності; меланхолія — передчування смутку; безумство — відсутність координації сприйняттів і думок. Крім того, розробили чіткий, утім, і доволі жорсткий спосіб лікування: хворих, коли вже на них не діють жодні вмовляння, морять голодом, зв’язують, б’ють і ніколи не вірять їм, коли ті кажуть, що видужали. Бо таким вже є жереб шаленця.

Але історія психіатрії знає й кардинально відмінні погляди на становище шаленого в перших століттях нашої ери. Може, це й винятково, але представник римської школи пневматиків Аретей Каппадокійський уважав так: характерна особливість душевно недужих полягає в тому, що вони зосереджуються лише на якійсь одній помилковій думці, тим часом усі інші їхні враження можуть бути цілковито домірними. Схожі міркування мав римський хірург і акушер Соран Ефеський: усі цілителі, якщо вони наперебій порівнюють шаленців із дикими тваринами й готові застосувати до них голод і спрагу, мають самі вважатися неприкаяними. Звичайно, можна втішатися цими проявами гуманізму, проте ставлення до шаленства на історичному горизонті зазнавало вже суттєвих змін[16].

Вбогість духу як вимір шаленства

Середньовічний світогляд становить особливий вихідний пункт, з якого бере початок нове уявлення про людські таємниці душі. Саме тут важливого значення набуває образ шаленства. Він постає з першорядної християнської ідеї про земний уклад. З одного боку, шал проявляється через потяг людини до зла, а з іншого — у ньому наявні елементи святості й невинності. Віра, хоча й позбавлена виваженої раціональної основи, однак має бути зрозумілою, тобто раціонально представленою. Себто віруючий завжди не від світу цього. Його не втиснути в рамки нормальності. Він ніби трохи, говорячи по простому, «як сам не свій». Та пізніше, саме через подібну амбівалентність, філософи намагатимуться уникати поняття шаленства, прагнучи не випускати його з обіймів розуму, щоб не дати йому зайвої волі.

Досвід потрясіння душ, про які відала антична традиція, у добу панування християнства збагатився неочікуваними, навіть абсурдними для попереднього способу мислення уявленнями. Якщо безсмертя пристрасної душі за часів античності ще якось могли усвідомити, то християнське тілесне вороття до життя сприймали з цілковитою недовірою. Відома реакція афінських стоїків і епікурейців на промову апостола Павла в Ареопазі. Як оповідають, допоки він казав про таїни божественні — всі допитливі уважно слухали; та коли ж зайшлося про воскресіння з мертвих — його урвали. Християнська віра наказувала особливо не пориватися осмислювати чи піддавати сумніву все незрозуміле. Ба більше, перебування в просторі віри означало виклик розумові.

У Святому Письмі можна зустріти термін «буйство» саме на позначення шаленства. У Старому Заповіті ставлення до нього загалом негативне. Наприклад, цар Давид вдягає личину безумства, щоби його не видали Савлові: «І змінив він