Українська міфологія - Володимир Галайчук

Він пішов до ксьондза та й каже: «Ви знаєте, мені так та майочка сі сподобала, як я маю її зловити?» А ксьондз йому каже: «Зроби собі, каже, чобіт один, та й на другого Йвана йди на те саме місце. А вона не знає, як його надягати, то ти кинь його між них, а як вона його вхопить, то ти її лови».

То така площа в лісі є, та й вони там танцюють, а він межи їх кинув той чобіт, а та дівочка, шо йому сі сподобала, його вхопила та й суне дві ноги. Та й він її зловив. Та й каже їй: «Ти будеш моя жінка». А вона йому: «Добре, але шо б я не робила, ти мене нічо’ не питай. Як сі мене запитаєш, то тілько мене й будеш видіти».

Та той погодився, взяв її до себе, вбрав її по-сво[є]му, та вже пішли до церкви взяли шлюб, та й вона шо не робить, він її не питає. Все вона не хотіла з ним їсти: зварить, а сама їла в куті. В дванадцятій ночі вона все пропадає, а потім приходить — і вона вже біля нього. Його то так заїло. Та й каже: «Знаєш шо? Буду тебе шось питати. Де ти сі діваєш, як настає дванадцята година ночі?» — «Я то тобі скажу, але більше з тобою жити не буду. Я йду на цвинтар, до свеї мами, яка гріх зо мною вчинила, мушу покушати». То сказала — і пропала.

І вона пропала, і дитина пропала. Та й він знов до ксьондза пішов та й все йому розказав. Та й знов питає, шо робити. Та й ксьондз йому каже: «Ти сам не годен до неї дійти, але є такий невидимий капелюх, шо з ним ти, може, й здолаєш ту межу, бо то на високій кам’яній горі».

Та й він пішов, аби хоч її увидіти, хоч би й умер потім. Та й він того капелюха найшов та й ледь сі видряпав на ту гору, а там хатчинка є. Він дивиться, а в тій хатчинці та маєчка з дитиною жиє. А дитина його увиділа та й кричит. Тоді вона вийшла та й каже: «Хто тут є, жива душа, покажися, то ти прийшов до мене?» Та й кажуть, як вона його увиділа, то він умер. От така-от історія».[1593]

Слід зауважити, що обидва наведені варіанти записано в той самий день від тієї самої жінки, що підкреслює вагу талановитого оповідача в сюжетотворенні фольклорних текстів.

Дещо інакше звучить ця казка в записі Я. Фальковського з Гуцульщини. У цьому варіанті, щоправда, житло дружини-богінки (а не майки) розташовувалося не на горі, а глибоко під землею. Як це властиво казкам, дістатися туди героєві допомагає чарівний помічник. Також, за законами жанру, розповідь має щасливе завершення.[1594]

Варіанти наведеного сюжету подекуди відрізняються доволі суттєво. Зокрема, на Богородчанщині розвиток теми одруження парубка з майкою більш популярний у таких різновидах:

— «Майки, а, майка була. [Я] в Ясені (с. Ясень Рожнятівського району — В. Г.) з чоловіком жила. То ті майки були в Чорногорі. То майки там сі купали, а хлопець зайшов та й дуже одну сподобав, ясінський хлопець, та й взєв, та й каже, шо хоче її за жінку. Та й ходив, та й ходив, і не міг її ймити: от вони купаються, ті майки, — і вихопілися з води, і пропали, вже їх нема. Вона має плечи голі, шо видко печінок і всього… а туда — файна жінка.

Та й пішов він до ворожбита, той хлопець, та й каже ворожбитові: «Я сподобав майку, як її ймити?» А ворожбит: «Ніяк ти не ймеш, лиш як вона прийде, розбере сі, покладе своє шматтє, бо вони складають кожда окремо, та як покладе шматтє, а ти тото візьми та й сховай під плече. Але дивись, шоб її шматтє, абись не брав другого».

Та й він взєв та й так сховав шматтє під плече. Вийшли з води всі, а її нема, а він сам схований там за корчами за якимись. Та й вона ходить та й шукає, а він каже їй: «В мене твоє шматтє»… Вона прийшла, він її зловив за руку… Та й зловив, і вже вона сі вбрала, а він каже: «Я тебе не пущу, ти будеш моя жінка». А вона: «Та не буду твоя жінка, бо ти мене якби що запитав. Треба мене ніщо не питати, що я буду робити, шоб мене нічо’ не питати», — то та ка’е майка. А той: «Ну, та не буду тебе нічо’ питати».

Ну і так вони сі жили, і всьо в порядку, а так шо в него була мама (а в них вже була маленька дитина, в них двоїх вже була дитина), та й мама померла його. Як мама померла, а вона наймила плакати за мамов, жінок, аби платиш гроші: «Плачте, плачте, жіночки, за бабков, плачте». Ну та й баби, хто хотів, та й плакав. А відтак в неї вмерла та дитина її, а вона наймила музику. Дитина на столі померша — а вона наймила музику.

Та й вже як дитину поховали, а він каже: «Жінко, нічо’ тє не питав, а за то сі буду питати». А вона: «Ну, як ти мене запитаєш, так я тобі скажу, але я від тебе піду гет, вже тебе лишу». Та й так вона каже: «Твоя мати як вмерла, то дуже гаркали вільни, а як плакали — то вони сі відступали. Як хтось плакав, розумієш, коло баби. А моя дитина як вмерла, я наймила музик, то ангели танцювали і дитину на руках носили, і дитина з ними танцювала». Та й вона з хати та й пішла».[1595] (У варіанті А. Онищука, поки нявка купалася, парубок-вівчар забрав у неї хустку.[1596])

— «Майки є, кажуть, шо вони є. То такі, подібні до дівчат. Як молоді дівчата, з косами розплетеними, в білому вдіті.

Колись казала єдна жінка, шо оповідала їй її бабця, шо були колись такі майкі і вони не виходили заміж. А один хлопець таку маєчку полюбив. А вона йому каже: «Я за тебе вийду заміж, але шоб ти в мене нічого не питав».