Українська література 17 століття - Автор невідомий
Смерть поднять, би ойчизна только била вцілі.
Кгди ж лепій єст стратити живот за ойчиз-ну,
Ніжли неприятелю достать ся в коризну.
Кто бовім за ойчизну не хочет вмирати,
Тот по том з ойчизною мусить погибати.
Цний Сагайдачний волів сам рану подняти,
Ніжли би поганину християн видати.
Од которої рани ото умираєт,
Але слава і мензство його зоставаєт.
Так, як спартанського кроля Леонідеса 12,
Которий менжне кроля войовав Ксерксеса.
Шестьсот только з собою рицеров маючи,
Впав з ними, Ксерксово войсько рубаючи,
Которого по п’ять кроть сто тисячей било,
Леч од шестьох сот двадцять тисяч го убило.
Там же і тії шестьсот на пляцу зостали,
Але ся живо поймать нікому не дали.
Которих мензство будет так довго слинути,
Поки в своїх берегах Ніл будет плинути.
Таким способом рицер слави набиваєт,
Кгди ся з неприятелем менжне потикаєт.
Петро Созонович Балика 13
ТРЕТІЙ
По прожну фрасуєт ся всяк живий чоловік,
Поневаж короткий єст його на світі вік.
Багатство, мудрость, слава, сила'— все проходить, Нічого ся трвалого в мирі не находить.
Що можем в том рицеру нашом оглядати,
Же так, не іцачей, єст, лятво узнавати.
Цили он не мів сили, здоров’я і грошей?
Не бив ли славний, менжний, на тілі хороший?
Цили не мів докторов на свою хоробу?
Леч на смерть ніт лікарства, оддається гробу.
Чловєк, як тінь, сон, трава, як цвіт ув’ядаєт,
Наг ся родить, наг сходить, все ся тут зостаєт.
Видиш, як мир і похоть з світом преминаєт,
А творяй волю божію вічне пребиваєт.
Учімо ж ся чужими приклади карати,
Лакомства і злих діл пильне ся варувати.
Кгди ж нічого спросного не внійдет до неба,
Поки ся не очистить душа, як потреба.
Іоанн Сакович
Ідеш од нас, гетьмане милий,
Короні той вельце зичливий.
Крв’ю обляний, пострілом турським,
Кончиш живот, вироком бозським.
Сміле ойчизни боронячи,
Здров’я за ню покладаючи.
Єднак потомним віком слава Вічная по тобі зостава,
Котрої-сь набив своїм мензствоМ,
З славним запорозьким рицерством, Котрого-сь вожем бив славним,
Неприятелюм ойчизни страшним. Докончив-єсь на землі бою,
Одпочинь же в вічном покою.
По тих земних трудах і працях Відхни собі в горніх палацах,
Которих-єсь собі пожадав,
Добрими діли їх набивав.
Фтеофілакт Іоаннович, бурмистрович київський
П’ЯТИЙ
Я тиж вам хочу кілька прикладов вказати,
Яко ся звикли люде на смерть готувати, Розмаїтії собі побудки чинячи,
Гроби, труни, надгробки пред смертю рядячи. Що не только чинили самі християне,
Але тиж із невірних многії погане,
Аби таким способом на смерть пам’ятали,
До неї ся добрими діли готували.
Філядельф 14, кроль египський, би на смерть пам’ятав, Образ її при своем столі завше мівав,
При котором голову якого мертвого Кладено і волано на кроля живого:
«Познавай,— мовляв,— кролю, чия то голова?
Прийдет тот час, кгди будет такая ж і твоя, Которую, снать, так же будуть вказувати,
Єсли кролевськая ест, будуть узнавати».
То чинив Філядельф-кроль і його дворяне.
Що ж на то рекуть нинішнії християне,
Которії в розкошах вік свой проважають,
На смерть, суд, пекло, царство мало пам’ятають?
Іоанн Тарнавський, протопопович київський
Кгди кгрецькії цесарі на панства в’їжджали,
Теди їх всі з тріумфом в місто впроважали, Довгощасливого їм царства віншуючи,
Розмаїтії дари їм офіруючи.
Тим тиж часом мулярі до них приходили,
Розних мармуров штуки пред них приносили, Питаючи: «З якого би-сь собі мармуру
Казав уробити гроб, вельможний наш цару?» То чиняно цесаром в Константинополю,
Аби завше в пам’яті міли божу волю І щастю toro світа жеби не уфали,
Але на смерть каждого часу пам’ятали, Відаючи, же того світа честь, і слава,
І багатство проходить, як тінь, сон і пара.
Фтеодор Скаревський
СЕ ДМИ Й
Северус 15-імператор за живота казав
Собі труну зробити і в нюй ся укладав, Оную цалуючи і облапляючи,
Так до оної труни своєї мовячи:
— О труно, як же мушу в тобі ся змістити, Що ся не могу всього світа наситити?
Ти мя замкнеш своїми чотирма дошками; Которий тепер владну многими краями.
ЛеонтіД Балика, бурмистрович київський
ОСЬМИЙ
Салатин-кроль, много панств на собі маючи,
Тот, хоробою зложон смертною будучи, Казав свою кошулю возному носити
По місту Алькаїру 16 і так голосити:
— Ото кроль так великий, много панств маючи, Тую только кошулю возьмет, вмираючи. Годний то приклад, би-сьми нань всі пам’ятали, Же тиж з собою только возьмем, уважали.
Іеремія Ставровецький
Філип, кроль македонський, отець Александров,
Тот, подбивши под свою моць многих моиархов, Жеби ся щастям тогосвітнім не вивишав І за несмертельного царя не почитав,
Казав єдному з своїх пахолят входити
Щодень к собі на впокой і тоє мовити:
— Пам’ятай, кролю, же-сь єст чоловік смертельний,
Прийдет тот час, же будеш в землю погребенний, Будуть ся кості твої по землі валяти,
Єсли суть царськії, ніхт їх не будет знати.
Що по тім Діокгенес 17 на око указав,
Кгди го Александер-кроль 1 межи костьми застав, А он кості умерлих людей прекидаєт.
— Що то,— мовить,— чиниш? — кроль його
запитаєт.—
— Шукаю,— мовить,— отця твойого голови,
Леч не могу познати ні руки, ні ноги,
Все ся всполь помішало, не ізнать убогого,
Ані тиж багатого, ані учоного.
То чинили многії сього світа пани,
Хоть не вірили вскресенію, як погани.
А ми, хоть вскресенію із мертвих віримо,
А предся, віруючи добре, зле чинимо.
Іоанн Стецький
ДЕСЯТИЙ
Двох архієпископов єще вам приточим,
Яко ся готовили на смерть, і реч скончим. Василії, которого зовем Великий,
Тот, кгди одправляв служби в зацнії празники, В світлих ризах і в барзо коштовной короні,
При великом духовних і світських соборі,
І кгди му з уважностю всі услугували,
Як архієрейові, честь му виряжали,
На що смотрячи, Валене праве ся здумівав,
Кгди Василій в крещення празник літуркгісав, Видячи, же овечки пастиря чтили,
При нем душі би свої били положили.
Тому теди святому отцю єдин мовляв
З духовних, жеби в такой честі смерть пам’ятав І жеби казав собі гробу докончити,
В котором би по смерті своїй могл почити.
Смотри, як то муж святий сам собі не уфав,
Боячи ся і в церкві, аби в пиху не впав,
На которую собі лікарство давати
Казав, сконченнє гробу і смерть вспоминати.
Николай Отрешкевич
ПЕРВИЙНАДЦЯТЬ Іоанн тьіж Ялмужник пред смертю зачав Гроб собі готувати, але не кончав.
А то, жеби му
