Українська література 17 століття - Автор невідомий

— Тепер знаєм, як била солодка і смачна

Манна його науки, ах, душе невдячна,

По утраті доброго доброть познаваєш,

Рада би-сь му тепере, прожно ся змагаєш.

— По забиттю баранка вонтроби ядали,

Живого ся жидове пальцем дотикали.

Так по смерті пророков їх письма науки

Вспоминати почали, читать брати в руки! Вспомнім і ми, леч не в час, його напомнення, Поднебенню нашому горкії збридзення,

Апетиту клямного, з сумніння зарази,

Іж нас громив, одтинав душевнії скази: Намєтності, налоги, духовнії трвоги,

Тлумив, губив прилоги, просто до дороги Збавенної провадив.— Боже, що-сь ударив,

Же-сь нас з мисльми нашими так сродзе повадив, Же ся згола одняти їм ні утулити

В жалю своїм не можем? Що ж далей чинити? Плакать смутне, а в плачу знову к тобі слово?

Рекл-єсь бовім просити з вірою: «Готово Все у мене найдете».— Біда ж нам! Чи мало

Плачу, прозьби, сльоз, лкання од церкви бивало За живота хорого по Давидську праві?

Судьби твої, боже наш, дивні і в той справі. Аврааму для п’яти перед літи, пане,

Хотів-єсь дать в Содомі 12 своє змилуваннє.

Чи не било при нашой церкві п’яти, боже, Справедливих, з которих одні своє ложе Струменем сльоз гарячих вночі омивали,

Другії сна в тескниці очом не давали,

А вжди-сь то все як творець предивний пребачив, В прозьбах наших подобно-сь зесволить не рачив. Ісусові Навіну, на битві з чужими

Будучому, под вечор з променьми своїми Сонцю над біг врожоний розказав-єсь стати 13, П’ятнадцять літ кролеві рачив-єсь придати До живота, для панства і для поліпшення.

Промисльнику добр наших, людського збавення, Владцьб смерті, живота! Слушне б і Леону

Под час войни противних схизми Гедеону 14 На схилку літ і світа єще посвітити

Должей троха, поки би мог викоренити Злості з серця озяблих, поки би направив

Житло наше, до віри кгрунтовне заправив,

Ови єще хоть п’ять літ досить би-хмо міли,

Далей би-хмо о твою ласку просить сміли.

Не постав нам, боже наш, за гріх нарікання

(Жаль наш мовить), не кар нас з такого бадання: Боячимся синовсько тебе, творця-бога,

В довгий живот певная бивала дорога.

Хто над нього пристойній, приліжній і милій Тебе любив, Д.ИВИВСЯ твоїй чудной силі?

Ти сам серця скритості чловічії знаєш,

Члени, мозкги, внутрності, кості проникаєш! Відать рачиш о його подвигах, о потах

В ночнодневном стоянню, о працях, роботах, Як в винниці церковной, з пастви повірення,

Всіх нас, своїх, свойого впрод шукав збавення. Якоє он о нищих, убогих старанне

Мів, о вдовах, маючи і сам вихованнє З жебранини нендзної. Гроша не брав в руки,

О ялмужну при дверєх не терпів докуки,

Хто попросив, казав дать остатнюю шату,

Копу разом і що мів упалому брату,

Мів в реєстрі в пам’яті всіх бідних, зболілих,

Слав, навіжав щотидень вдов, осиротілих,

Кгди рек шафар: «Не маш що!» — дивився невірі, Ялмужнику подобне Іоанну 15 в той мірі Так бив щодрим. А вед же голоду ніколи Не узнали, братія, з так доброї волі!

А того так доброго, боже вічний, хвальцю,

Огороду свойого і добр твоїх справцю,

Взяв-єсь од нас. Єсли же для лічби чинення?

Вилічався он щодня з свойого сумнення.

І нас к тому провадив, аби-хмо впрод спання

З помислов, з слов, з учинков чинили бадання. Єсли будеш рахунок з нього за нас брати,

Для його цнот, молимся, не рач нас карати,

Бо бив добрим шафаром, урядником вірним,

В дарах твоїх бив гойним, в строфованню мірним, Знав час, міру, особу, кому коли хлєба,

Кому м’яких потравок легких било треба.

А тому так мудрому строїтелю, боже,

Пред часом смертельное дав-єсь услать ложе Елементом, живелом, попрядухом ниток

Сил душевних, тілесних. А що ж* за пожиток З умерлого, боже наш? Зали может хвалу

Давать тобі? •— Живим єст, видить мою славу І молиться за вами. Бо пред ним, уснулим,

Святим моїм за родом, о собі нечулим,

Сприкрилося просити. Нового причинці Потребують давнії до мене безчинці.

Не тискуйте, абовім он ваші потреби

Одправуєт, готуєт на ваш голод хлєбьі В землі живьіх обфітой, а для наповнення

Лічби з віков презраних подняв смерть уснення.

— О єсли так, боже наш, мній плакати будем,

Його, себе в молитвах нікгди не забудем.

— Отче, отче, потщися (поневаж єсь в славі

Святих божих) міть печу о нас. О забаві Сьогосвітній відаєш клопоти, фрасунки,

Знаєш біди, утиски, припадки, трефунки,

Бив-єсь з нами, над нами старейшинство в духу Духовних справ маючи. Добрую отуху При надії маємо, же нам больш поможеш

Молитвами своїми, в бідах нас вспоможеш. Причиняйся, молися, молімся о стаді

Своїм, чині церковном, о домовом раді І о нашом пристрастном дочасном мешканню,

О збавенні, аби-хмо по рихлом везванню Били годні містечка, хотяй под стопою Ноги твоєї, в небі бить навік з тобою.

— Амінь, амінь! Рач то дать, боже милосердний,

Просить тебе кгмін нищий, люд у світа бєдний, Тот нагробок кладучи пастиреві стада.

— Умер отець, опекун, убогих одрада,

Живет з богом, живет бог, вишній оборонця,

Тот нам не дасть в том жалю гинути до конця, Дасть і слову інструмент, оному подобний,

Міймо віру божую, пан на все способний,

Не дасть вірним над силу покуси терпіти,

Не дасть, вірте, духовним голодом нам тліти, Видасть з скрині небесних таємниць, з спіжарні Духовної, пастиря стаду до овчарні,

Випустить нам фенікса 16 з арки свої певне,

Дасть лебедя. Час престать нарікати ревне,

Час заволать: «З вечора напав на нас смуток,

З рана радость настанет». Тот одміни скуток Будет з бога, в правиці найвищої сили.

— Яко-сь хотів, так стало, о пане наш милий, Ім’я твоє святоє нехай ся в нас славить,

А що тобі — нам любо, за дній наших справить.

голос отця до синов

— Що то за плач, братія, наймильшая в бозі?

Що за лямент? Що за гук? Дивно мі той трвозі «Уви, уви!» По ком то? По ком тоє горе?

З уст жалосних? По ком сльоз обфітоє море? Зали по мні? Не слушне, російський народе 17, Нарікаєш, стискуєш о моїм одході!

Я-м ся смертю на живот не ровно дорожчий Над світ хутнє одмінив, хотяй не дошовши Літ зуповних. Добре так. Смерть тая пожрала Живот марний, мні вічний путь уторувала Конець сього бідного, утішного вступом,

Що світ маєт, міть может, єсть робацтву лупом. Щасливий,