Українська література 17 століття - Автор невідомий
За ним в небо ступати.
Тіло його дол земний
Покриваєт, незмєнний Квіток душі у бога.
І нам там же дорога З його молитв готова Єст запевне, дость слова.
К а с і я н САКОВИ Ч
ВІРШІ
НА ЖАЛОСНИЙ ПОГРЕБ ЗАЦНОГО РИЦЕРА ПЕТРА КОНАШЕВИЧА САГАЙДАЧНОГО ГЕТЬМАНА ВОЙСЬКА ЙОГО КОРОЛЕВСЬКОІ МИЛОСТІ ЗАПОРОЗЬКОГО, ЗЛОЖОНІІ ПРЕЗ IHOKA KACIAHA САКОВИЧА, РЕКТОРА ШКОЛ КИЇВСЬКИХ2, В БРАТСТВІ, МОВЛЕНІЇ ОД ЙОГО СПУДЕЙОВ НА ПОГРЕБІ ТОГО ЦНОГО РИЦЕРА В КИЄВІ, В НЕДІЛЮ ПРОВОДНУЮ, РОКУ БОЖОГО ТИСЯЧА ШЕСТЬСОТ ДВАДЦЯТЬ ВТОРОГО
НА ГЕРБ СИЛЬНОГО ВОЙСЬКА ЙОГО КОРОЛЕВСЬКОІ МИЛОСТІ ЗАПОРОЗЬКОГО
Кгди меизства запорозцов кролеве дознали, Теди за герб такого їм рицера дали. Которий ото готов ойчизні служити,
За вольность її і свой живот положити.
І, як треба, землею альбо тиж водою —
Вшеляко он способний і прудкий до бою.
«Не вісте ли, яко властелин велик паде в сій день в-ь Ізраили».
І Друга Книга Царств, гл. З, ст. 38[: ПРЕДМОВА
Зацне сильному войську його королевської милості Запорозькому ласки божої, доброго здоров’я і щасливого над неприя-тельми отчизни звитязтва з несмертельної слави набиваннем автор, од в тройці єдиного бога, зичить.
Вірность подданих против пану то справуєт,
Же їм, що найбольшого єст в людєх, даруєт.
Найбольшую реч межи всіми сужу вольность, Которой в стосуванню уступуєт годность.
Того мі посвідчити могуть всі створення,
Которії з натури прагнуть свобоження.
Золотая вольность — так її називають.
Доступити її всі пильне ся старають.
Леч она не кождому может бити дана,
Только тим, що боронять ойчизни і пана.
Мензством її рицері в войнах доступують,
Не грошми, але крв’ю ся її докупують.
Войсько Запорозькоє вольності набило
Тим, же вірне ойчизні і кролюм служило.
Кройники о їх мензстві старії писали,
Як оні неприятелей ойчистих бивали,
Морем, сухом, частокроть пішо, і тиж конно,
Хотяй ся неприятель їх убирав збройно.
Плем’я то єст з насіння оного Яфета,
Которий з Сімом 3 покрив отчії секрета 4.
За Олега 5, росського монархи, пливали
В човнах по морю і на Царград штурмували.
їх то продки з росським ся монархою крестили Владимером 6, і в вірі той статечне жили.
При которой і оні так стоять статечне,
Же за ню умирати готові конечне.
Бивали межи войськом тим князі і пани,
З которих виходили добрії гетьмани.
Яким і тот їх гетьман, Петр Конашевич, бив,
Которий справ рицерських дільностю всюди слив.
О Войську Запорозьком кождий может знати,
Як оно ойчизні єст потребно, уважати.
Україна тим войськом вдале зоставаєт.
А где запорозцов ніт, татарин впадаєт.
Сідками того суть — ох — міста подольськії І краї подгорськії, аж тиж і белзськії,
Где много паганин крве християнськой розляв,
А живо позосталих тих в неволю забрав.
Козак, не маючи ні зброї, ні шишака,
Стигаєт татар, би могл допасти лошака.
Чинить здров’ю своєму часто одваження,
Би только невольник могл міть висвобоження. Прото, которії би хотіли вотовати,
Жеби їх знести альбо туркові видати,
Теди певне в тую ж би, як овці, сіть впали,
Кгди би своїх сторожов-псов вовком видали. Оні ойчизні нашой суть обороною,
Од татар поганих і турков заслоною.
Але юж до вас мову мою обертаю,
Зацноє рицерство, всіх вас напоминаю,
Абисте в вірі своїй святой моцно трвали
І вірность кролю-пану во всем заховали,
За которую вольность вам єст дарована,
Же, проч самого кроля, не маєте пана.
Од вшеляких податков і судов вольними Єстесьте заслугами своїми годними.
Тую вольность за клейнот дорогий ховайте, Заслугами своїми єще причиняйте.
І ти, днешній гетьмане, зацний Олефіру 7,
Щасливе справуй войськом тим а ховай віру Богу і народові тиж християнському,
Чим будеш завше страшний шіеменю поганському. І з тим рицерством слави доброї набивай,
А мене в ласці своїй зо всім войськом ховай. Которому книжечку тую офірую
І под іменем всього войська в друк дарую.
І що ся тут на славу гетьмана писало
Петра Конашевича, на вас ся стягало.
Кгди ж гетьман не сам през ся, леч войськом єст славний, А войсько тиж гетьманом, довод то єст явний, Гетьман без войська що ж єст, войсько тиж без нього?
Згола нічого не єст єдин без другого.
Реч кончачи, творцю вас, богу, полецаю.
Щасливого звитязства завше вам жадаю.
Вашим милостям, моїм вельце ласкавим паном і добродійом, всьому рицерству його королевсько'і милості Запорозькому унижоний і зичливий слуга і молитвенник, многогрішний інок Касіян Сакович, ректор школ Кийовських, проповідник слова божія
Єст для чого гойнії сльози виливати,
Серци, усти і шатми жаль свой освідчати,
Бо ото смерть горкая невчесне порвала Славного рицера, з котрого похвала
Кролю-пану і речі посполитой била,
Бо його слава в многих краях земних слила.
Славноє войсько годно такого гетьмана,
Которий пильне стерег Честі свойого пана,
Умів мудре тим сильним войськом керувати,
Доброго любив, злого зась звикл бив карати,
Для того ж і звитязства часто доказовав,
Же карность з послушенством в своєм войську мівав.
Пильне он того стерег, би война з християни Християном не била, леч только з погани.
Которих он водою і сухом воєвав,
І плінних християн з моці їх видирав.
Слушно о том гетьмані каждий держать може,
Же бив правий гетьман, дай му вічний покой, боже.
За великую собі мів то нагороду,
Кгди з неволі визволив кого на свободу.
Кгди ж война для тих только причин маєт бити,
Себе од кривд і іних так же боронити.
О цний гетьмане, славний в людєх по всі віки,
Нехай тя приймет Христос в небеснії лики.
Стефан Почаський 8 ВТОРИЙ
Милость в серцю палаєт, як мовить Сенека 9,
Ведлуг времені праве каждого чловєка.
В потіхах з приятелем спольне ся радуєт,
А в противних зась речах споль з ним ляментуєт.
Тая по своїх милих тескнить, хоть не рада, Утративши милого друга альбо брата.
Тая великого нас жалю наповнила,
Кгди през смерть того мужа од нас оддалила.
Которий своїм мензством слинув во всіх краях,
В татарських, турських, наветь і в повночних странах.
Не раз он громив орди татаров на шляхах І загони їх разив в великих оршаках.
Дознав моці рицера того турчин сильний,
В том тогорочном бою , як то бив муж дільний.
Же в малом почті своїх турським многим полком Менжне спирав, поганським роз’їдлим вовком,
За ойчизну менжне ся їм заставляючи,
Здоров’я свойого намній не охороняючи.
