Українська література 17 століття - Автор невідомий
Бо не завше в обозі свіжая волина,
Добра з саламахою подчас кабанина.
Не маш там каплунов, ані тлустих кокошій,
Не маш ложок складаних, ні домов хороших.
0 напоях коштовних там не помишляй,
Але на воді, єсли рачиш, переставай.
Таким невчасом гетьман мусить навикати,
Которий з похвалою хочет воєвати.
1 не трудно такому войську о звитязство,
Що навикло терпіти такоє убозство.
Зась що хліба білого з маслом заживаєт,
Як німці, такоє внет з голоду вмираєт.
Що ся явно в той ,рочной войні показало,
Же їх по. всіх гостинцях много поздихало.
Бо і конь барзо тлустий прудко уста в а єт,
Кгди му жовнір оброку завше не додаєт.
Маєт тиж гетьман в войську міти справедливость, Добрих милувати, злих зась карать за їх злость. Філософ єдин грецький зданнє своє повів,
Що би о менжном. гетьмані розумів:
Рекл, .же ліпше єст міти льва над єленями Гетьманом, а ніжели єленя над львами.
Гетьман глупий сам згинет і войсько погубить,
Каждий то з вас признаєт, же автор не мутить. Гетьманства уряд так рок чомусь-те зложили З єдного, а другому його полецили?
Самі причину ліпше умієте дати,
Бо о вас шло, я на- тот час волю мовчати.
Тії цноти кгди кождий гетьман будет міти,
Может найбольшим войськом щасливе рядити.
Георгій Воронич
ДЕВ’ЯТИЙНАДЦЯТЬ
0 Запорозьком Войську хто письма читаєт,
Тот їм мензство і славу, хоть не рад, признаєт, Бо завше в нем такії рицері бивали,
Що менжне неприятелей ойчистих бивали,
1 жадноє рицерство в нас не єст так славно,
Як запорозькоє, і неприятелюм страшно.
Скутком самим, ах боже, не дай дознавати,
Без них, як многа войська лєгло, досить знати, В Волошєх, тими часи, за княжат і панов,
І аа самих вельможних коронних гетьманов. Многії там рицері на пляцу зостали,
Серця поганом против християн додали.
Бо і в так рочной войні бог вість, як би било,
Кгди би запорозькоє войсько не прибило, Котороє, з коронним войськом обок ставши,
Менжне поган разило, в помоч бога взявши. Одтоль відаймо, чого згода доказуєт,
Доми, панства і царства вцалє заховуєт.
Дай, боже, згоду межи всіми християни
І звитязство християнським царом над погани.
Карпо Михайлович
ЕПІЛОКГ
СМЕРТЮ ПОРАЖЕНОГО ДО ЖИВИХ
Ох, мні, нендзному, як то обжалувать маю,
Же в так великом добрі шкоду подиймаю:
Не хотів-єм помніти по всі мої часи На тії остатнії кола і невчаси,
Видав-єм часто інших, кгди їх погребано,
Землею і каміннєм в гробєх прикладано,
Але-м ся чужою не карав пригодою,
Тепер би то не било з моєю шкодою,
Слухав-єм злої ради моїх товаришов,
Для которої-м на гак барзо страшний пришов, Уфав-єм молодості, которая милить,
Ровно з старим под косу смерті ся хилить, Ледво оком мгнеш, алить внет голова спадет,
Кгди з своєю косою смерть на тя нападет.
Не боїть ся практика і Юстиніана
Самого посікла, хоть умів добре права,
Не дбаєт на бурмистри і на їх лавники,
Писаром і подписком поламуєт шики,
Не оглядаєт ся на сейм і трибунали,
Ані на їх декрета, ані кримінали,
Не даєт промайори і на мунімента,
Несподіване она шлет до Ахеронта 37,
Посікла премудрого она Соломона,
І оного сильного рицера Сампсона,
Не викупився Крезус од неї багатством,
І не оборонився їй Ксерксес воїнством,
Бо їй сам праводавця-бог тоє право дав,
Аби под її владзу каждий чловєк подлегав. Єноху з Ілією троха зфольгувала,
Єднак острую косу на них зготувала,
Бо їх помордуєт чловєк затрачення,
Взявши од бога з неба на то поручення. Косить она і княжат, споль з їх княгинями 39, Громадить каштелянов із воєводами, Подтинаєт твердії дуби васанськії,
І високії древа, кедри ліванськії.
В гуті Вулкановой 40 їй роблено сокири,
І стріли гартовано острії без міри.
Тими она трафляєт до свойого целю,
В серце чловєку, що венц биваєт в веселлю. Юж му в тот час не радить Кгален 41 з пікулками, Ані поможет мудрий доктор з сировками,
Юж прожноє лікаров всіх будет старанне,
Кгди смерть учинить межи гумори мішаннє. Юж в тот час скрині з талярами,
Ні шкатули важкії з портукгалами Нічого не помогуть чловєку смертному,
Єсли не били в добром шафунку живому.
Все згола чловєка при смерті опущаєт,
На що-кольвек ся он на том світі спущаєт, Только ідет житіє з ним богобойноє,
Котороє му чинить сумніннє вольноє.
Того ж всього на собі дознав (ох), мой пане,
Же вітром било моє на світі мешканнє. Тепер-єм познав, як на світі треба жити,
Хто по одестю з світа не хочет тужити,
Ледво мя по смерті і приятель мой милий Может стерпіти в дому до малої филі.
А єсли ся мя доткнет своєю рукою,
Внет її миєт, як од смердячого гною, Бридкость внет чуєт і хуть тратить до їдення,
Для самого по смерті трупього видення, Окропний лежить, сон му згола не смакуєт
І яко би одміну на здоров’ю чуєт.
І так не может бити, бідний, вспокоєний,
Аж кгди обачить мя, же-м юж в землю погрсбею Где надо мною вірний приятель заплачет,
А другий од радості по мні і поскачет.
І ледво мя по смерті до гробу, впровадять,
Алить ся виет о мою маєтность вадять.
Тіло зась в землі будет од червій точено,
Котороє розкошне тут било тучено.
Душа теж певне мусить міти нагороду,
Люб то в пеклі неволю, люб в небі свободу.;: Слухайте ж, ви, живії, умерлого мови,
А умирати в кождий час будьте готові.
Бо то розум, то мудрость — побожне тут жити, Хто ся хочет вічного царства дослужити,
До которого рач нас, Христе, домістити,
Би-сьми ся з тобою в нем могли веселити.
Симеон Шульга
С о ф р он їй ПОЧАСЬКИЙ
EYXAPI2THPI0N,
АЛЬБО ВДЯЧНОСТЬ. ЯСНЕ ПРЕВЕЛЕБНІЯШОМУ ВО ХРИСТІ ЙОГО милості госпо-ДИНУ ОТЦЮ КИР ПЕТРУ МОГИЛІ ВОЄВОДИЧУ ЗЕМЛІ) МОЛДАВСЬКИХ, ВЕЛИКОМУ АРХІМАНДРИТОВІ СВЯТОЇ ВЕЛИКОЇ ЛАВРИ ЧУДОТВОРНОЇ ПЕЧЕРСЬКОЇ київської, ВІРИ ПРАВОСЛАВНОЇ в ЦЕРКВІ СВЯТОЙ ВОСТОЧНОЙ ПРОМОТОРОВІ ПОБОЖНОМУ 1 НЕСМЕРТЕЛЬНОЇ СЛАВИ ГОДНОМУ ОБОРОНЦІ. ОД СПУДЕЙОВ ГІМНАЗІУМ 2 ЙОГО МИЛОСТІ З ШКОЛИ РИТОРИКИ 3, ЗА ГОЙНІЇ ДОБРОДІЙСТВА, СОБІ І ЦЕРКВІ ПРАВО-СЛАВНОЙ, В ФУНДОВАННЮ ШКОЛ ПОКАЗАНІЇ. ПРИ ВІНШОВАННЮ СВЯТ ХВАЛЕБНИХ ВОСКРЕСЕНІЯ ХРИСТОВА* СПАСИТЕЛЯ МИР.У, ПОВИННЕ А УПРЕЙМЕ ОДДАНАЯ.
СТЕММА ЯСНЕВЕЛЬМОЖНИХ МОГИЛОВ 5
О орле, то ж високо наддер вилітаєш,
Гди на герб цних Могилов корони вкладаєш,
Не только того світа знак владзи монархов,
Але теж і духовних оздобу