Українська література 17 століття - Автор невідомий

Тую теди послугу годне одправивши

І благословеніє войську одержавши,

Вернули ся в покою до своїх салашов,

І ледво троха відхли, али турчин нашов З многолічбним поганством на отчизну нашу,

Юж назначивши свого до міст наших башу. Которий в запорозьком войську хтів снідати,

А в польськом зась обозі мислив обідати.

Але бог, в которого моці єст звитязство,

Додав моці нашому войську на поганство,

Же, хоть шестькрот не ровно, предся утікали Турці пред нашими, кгди на них натирали, Снідання їм посполу з обідом даючи,

А на вечерю на честь до Плютона шлючи.

Которої не хтячи другії чекати,

Раді — не раді, назад мусили вступати.

Дознав теди поганин моці Ісус Христа,

Которого блюзнили злії його уста,

Же наших священиков хтів в плуг запрягати І в домах божих коні обіцяв ставляти.

Але, гордому, все ся то вспак обернуло,

Же мало що войська з ним назад ся вернуло.

Так то бог гордим завше звикл ся спротивляти, Покорним зась і тихим благодать давати.

Із наших хоть много там побитих і ранних Зостало оружієм турчинов поганих,

Єднак, єсли з сповіддю шли на тую войну,

Возьмуть заплату в небі за мужество гойну,

Же за християнськую кров ся заставляли,

Ойчизни боронячи, кров свою вилляли.

На том же пляцу тот наш гетьман пострілений Приїхав до Києва наполи умерлий,

Где розмаїтих лікарств довгий час заживав,

На доктори од кроля самого кошт мівав,

Бо кто ж би не зичив бив такому гетьману Здоров’я, що вірне служив ойчизні і пану.

А кгди тілу лікарство намній помагало

І овшем в большую го хоробу затягало,

Почав далей о душном лікарстві мислити,

Як би од змаз гріховних могл її очистити.

На которую плястри такії прикладав:

Жаль і сльози гойнії за гріхи виливав,

Ку смерті ся од кільку неділь готуючи,

Сповіддю і жалостю гріхи ветуючи,

Тайну седмкрот приняв маслосвященія 25,

Так теж тайни святого з ним причащенія 26, Маєтность свою роздав — єдну на шпиталі,

Другую зась на церкви, школи, монастирі.

І так все спорядивши, живота доконав,

При церкві Братськой 27 чесно в Києві похован, В котроє ся братство зо всім Войськом вписав 28 І на нього ялмужну значную одказав.

З того гетьмана кождий рицер нєх ся учить,

Як би тиж мів на світі тот живот свой кончить.

Ото он в вірі своїй святой трвал статечне І ойчизни своєї боронив тиж менжне,

І маєтностю добре своєю шафував,

Не на костки і карти і збитки обертав,

Але, яко єсь слишав, на речі добрії,

Душі його по смерті барзо потребнії.

Видів он і Львовськоє братство, хоть далеко Церков їх в місті наділив не ледаяко,

Суму значную грошей до братства лекговав 29,

А жеби науки там били, пильне жадав.

І так од всіх повсюду богомоллє маєт,

Затим нєх душа його в небі почиваєт.

Матфей Кхзимович П’ЯТИЙНАДЦЯТЬ

Не див, цная малжонко 30, же ся обливаєш Сльозами і од жалю праве омдліваєш,

Бо-сь утратила свого малжонка милого,

Кролю і Посполитой Речі зичливого.

Которого мужества турчин і татарин

Боявся, досвідчивши, же бив добрий воїн.

Для нього сь і ти у всіх людей била славна,

А тепер твоя свіча ясная юж згасла.

Юж ся з тобою вічне друг твой розлучаєт,

Богу тя впрод в опеку і войську вручаєт.

Жий побожне, як вдова, в своїй уцтивості,

За що в бога і в людей набудеш милості.

Бог єст сиротам отець а судія вдовам,

Караєт, кто би хотів чинити кривду вам.

Григорій Кондратович

ПОЖЕГНАННЄ МАЛЖОНКИ І ВОЙСЬКА ШОСТИЙНАДЦЯТЬ

Престань юж, малжонко моя, ляментувати І сльоз тих больше надо мною виливати,

Допусти тіло моє юж землі оддати,

В которой буду суда божого чекати.

Вшак відаєш, же кождий, хто ся на світ родить, Мусить тиж умерети — прожно ся тут гордить.

Я-м тиж бив колись людєм на світі знаємий,

А тераз од всіх праве єст-єм опущоний,

З самими только діли к судії одхожу,

, Тебе о молитви за душу мою прошу.

Мене вспоминаючи, на себе пам’ятай,

Же тиж мусиш вмерети, пильне то уважай.

Юж ся з тобою нині вічне розлучаю,

Дорогая малжонко, з жалем тя жекгнаю,

В подземний одхожу край тілом почивати,

Хіба ся аж на суді будем оглядати,

Где каждий з нас, що сіяв тут, там будет жати,

Небом і пеклом будуть там нагорожати.

Дай нам, боже, з собою там ся оглядати І Христа-бога в небі вічне вихваляти.

Жекгнаю ся і з .вами, славноє рицерство,

Над которим мілем тоє преложенство.

Єсли-м кого образив, молю вас, простіте,

Всіх моїх вин і образ, прошу, запомніте І просіте за мене всі господа бога,

Би мі вольная била до неба дорога.

Димитрь Кривкович

СЬОМИЙНАДЦЯТ-Ь Несмертельної слави достойний гетьмане,

Твоя слава в мовчанню нікгди не зостане;

Поки Дніпр з Дністром многорибнії плинути Будуть, поти дільності теж твої слинути.

Не зайдеш в глубокоє нікгди запомніння,

Ані тя літа пустять в довгоє мовчіння.

Бо єсли вихваляєт Кгреція Нестора 31,

Ахіллеса 32, Аякса 33, а Троя Гектора 34, Атенчикове славять кроля Періклеса 35 І славного оного з ним Темістоклеса,

Рим зась з смілості свого хвалить Курціуша 36 І з щасливих потичок славить Помпеюша,

Теди теж і Росія Петра Сайдачного

Подасть людєм, в пам’ятку віку потомного,

Аби його послуги крвавії всі знали

І пред народи годне його вспоминали,

Же то його в том долі тіло єст покрито І на нагробку слова такії вирито:

«Тут зложив запорозький гетьман свої кості,

Петр Конашевич, ранний в войні, для вольності Отчизни. Кгди на нь турці моцно натирали І пострілов смертельних кілька му задали, Которими зранений, живота доконав,

Віри богу, і кролю, і войську доховав,

І умер, боронячи мира ойчистого,

За що узич му, творче, неба вічистого,

Як ревнителю віри благочестивої,

В которой бил вихован з молодості своєї.

Року тисєча шесть сот двадесят второго,

Погребен в монастирі братства київського,

На которий тисячій кілька офірував

А жеби там науки фундовано жадав».

Лукаш Беринда

В ГЕТЬМ АНІЯКІЇ ЦНОТИ МАЮТЬ БИТИ ОСЬМИЙНАДЦЯТЬ

При том жалосном акті хочу указати,

Якії цноти гетьман повинен мівати.

Боязнь божую первей всього нєх міваєт,

А при ней трезвость, чуйность, статечность ховаєт, Над то чистость, ох, чистость повинен ховати,

А кгвалтовников її збить сродзє карати.

В науці тиж воєнной нєх будет цвічений,