Українська література 17 століття - Автор невідомий

Що би-сь певне в могустві мог виповнить явне. Душі твоїй Христос-бог в том забічи рачив,

Жеби-сь його для земних богатств не пребачив. Не стискуй же, не тужи, зноси крест свой скромне, Пошемреш: ли на бога, на іцасте упорне,

І тут в нендзі зостанеш, і там небо стратиш,

Знесши скромне, убозством пришлий світ заплатиш. Можний, в копу так держи, же ть бог дав убогих На поправу, на окуп злостій твоїх многих,

Не ти для убогого, для тебе убогий

Посажон ест од бога пред дом твой, пред ноги, Жеби-сь свої виступки щодробливим датком Змазав, гріхи окупив ялмужни достатком.

Всім то мовлю, заровно слузі, як і пану,

Обоєй плті кондицій вшелякого стану,

Аби-сьте ся зо всіх сил о чистость еумнення,

Душі, тіла етарали, зичачи збавення Своїм обчим, щасливих радою вспирали,

Жеби з гори багатства тяжко не упали, Вспомагали убогих помоччю рятунку,

Жеби в розпач не впали з нендзи од фрасунку.

А найпервій, млоденці, до вас моя мова,

Пам’ятайте на мої зичливії слова,

Яко-м ся я в вас кохав, яко-м вас до цноти Заправовав, додавав в побожность охоти,

Яко-м громив розпусность, п’янство, злость, сваволю, Би-сьте тому дикому коникові в полю Широко престронного омильного світа Не давали вергати, а на свої літа Молодії, на силу, на розум, здоров’є Не уфали, помнєчи на оно послов’є:

«Смерть у зуби не глєдить». Больш скурок телячих Переробять кгарбарі, ніж волобидлячих.

За сонцем тінь, за кождим смерть дибком чугаєт,

А з нас на нас оселки до коси шукаєт.

Непевний день, певна смерть, а іж о годині Не відаєм, так живіть, як умереть нині.

Готовості молитва в трезвості а в вірі

Кождого з вас научить, кгди ся в слушной мірі П’яддю стану свойого мірячи побожне

В поволанню жить, служить будете острожне, Давши богу божоє, зверхності повольность,

Родичом честь, зичливость пану, правду, скромность В шатах, в питтю, в їденню, боячисє бога

І тих дверей, где низько през порог дорога. Больш для слави доброї, ніж з мусу, з боязні,

Добрий з цноти не грішить, злий з постраху казні. Того всього аби вас Христос-бог ізбавив,

В душах ваших побожность, святобливость справив, Жеби-сьте ся, яком рек, на світ не садили,

Собі, пану, богу впрод в простоті служили,

Од голуба щирості, од овці покори

Позичали, мудрості од ужа, не скори.

Що все снадне, з помощю всесильного, справить,

Хто в сей марной облуді не будет ся бавить,

А тим світом, як конем, на день узичоним,

Робить будет, як Нілом, гадом загущоним, Омерзиться, утечет, ледве концем пальця І язика ткнувшися, потопчет зухвальця,

Як лихваря спросного, которий звик брати Одним око, слух, руку, ногу усушати,

Другим цілком забирать живот і здоров’є.

О, бідажку, так нам з ним товари шство злоє! Головним єст, окрутник, противником нашим, Товаришом невірним, хотячи бить старшим Над душею нашою, трапить нас уставне Роботою, покою противиться явне,

З добр, з добитков, з праць наших кгвалтом обираєт,

А сам нікгди нічого доброго не маєт,

Добрим страшон, злосливим ласкаве ся ставить,

Назбить щодрим в чужих, сам ляда чим ся давить, Автор злості, сваволі, тираном на цноти,

Своїм в клямстві похлібством додаєт охоти, Обчих к собі чачкою штучне завабяєт,

Всіх вшеляко зводити не переставаєт,

Славу змерлих скрадаєт, живих з неї лупить,

Дармо берет, ціною нічого не купить,

Зо всіх лічбу збираєт, а сам ся нікому

Не справуєт, як Баро. Біда тому дому,

Той господі в проїзді, где господар клямця,

Злодій, збойця, вшетечник і явний потварця,

Біда і тим, хто би з ним хотів накладати,

Відаючи то о нем, на ночлєг в’їзджати.

А хто ж, прошу, з вас того до світа не знаєт,

Іж он завжди весь, зовсім марностю воняєт, «Марность, прожность под небом все, що око видить»,— Мудрець мовить. Хто ж ся ним з християн не збридить Зезволеннєм, умислом з нього уступуєт,

Хто в нім живет по тілі, духом не сполькуєт, .Компанії з ним складу не міваєт справи,

Такий в небі вічної доступуєт слави.

Которая аби вас, російський народе,

Всіх поткала, бог дай так по моїм одходє.

Віра, правда, побожность, святобливость [...]

Як од віков, за мене, межи вас [...]30

Жеби з душі вашої озяблость, недбальство

Од тіла гріх, хороба, од бруха обж [ирство] Уступило, од домов вашого мешкання

Незгода, свар, немилость, з границь панування Кроля-пана наїзди неприятель, здрада,

З міста фальш, неправда, вшелякая вада,

Во всіх справах немірность, непостереженнє Побожності, пожитку, честі зневаженнє.

Все то згола огулом нехай проч уступить

З душі, з тіла, з сел, з домов, нехай вас заступить Ангел, певний проводник, чулий сторож в богу, Укажет вам простую до неба дорогу,

Зратуєт вас од риби, з пащек біса-світа 2,

Уяснить вам взрок внутрній, а пан в ваші літа Дасть свой покой, дасть згоду, преложоним в раде Чулость, печу пастиром о розумном стадє.

В послушенстві зе всходу, где початок вєрі В Христа-бога, збавенню одтвороно двері, Одкуль звізда трьом віщком Христа означаєт 23, Одкуль сонце біг звиклий зрана зачинаєт, Одкуль Христа повторе прийти ожидаєм,

Хвалить бога, же одтуль духовенство маєм.

Того ся всі держіте, не вступуйте кроку

До остатнього тху духа, очей ваших змроку;

При том стале стоячи, до згоди з другими Так ся мійте, як усти апостол своїми [І Христос-бог на] учив, шукайте покою,

[...] 31 можна зо всіми, больш єднак з собою. [...] * і вірноє подданство чиніте,

Преложоних прикладов добрих ся учіте,

Самі себе во всім всі зо всім в дозор богу Оддавайте, шествуйте тісную дорогу,

Ведучую до царства небесного миле,

Где самого всіх творця і ангелов в силє Обачите. Тому вас і я полецаю,

А тим мой день остатній, мову замикаю.

ЕПІТАФІСЖ

Тута зложив кость в тілє

Муж праведний, ач сміле,

Смерте, береш, що ть дано,

Не озьмеш больш, заслано Пред тобою до неба,

Где жив, там бив, так треба.

З землі мертвих, з вигнання,

По пелкгримстві, з мешкання Мізерного, в палаци Небеснії, по праці,

На розкоші одходить,

В землю живих заводить

Мислі наші. Рукою

Держить квіток, другою Книгу, там же кадило.

«Так умереть мні мило»,—

Мовить до нас. Як к богу Жертва святих дорогу

Берет. Живот нетрвалий

Значить тот квіт опалий, Книга чистость сумнення