Українська література 17 століття - Автор невідомий
— Тиранськая Атропо, чому-сь перервала
Клубок віку живота, якоби-сь не знала,
Же нам много на його житлі залежало?
— Що вам його до смерті боронить пристало, То-сте його видали, одвеюль опустили
І нам єсте, сестрички, в том не подружили.
— Чи що годного тебе, о сліпая смерте,
Рек, учинив? Могла би-сь вжди очі продерти.
Іж тот тебе ніколи не боявся, бачив,
Правда. Але так сам бог зезволити рачив, Прейзрівши то од віку, нім ся в світ облуди Дочасної, марної достав на всі труди:
«Кресу назначеного, терміну, години
АЇинуть трудно. Престаньте лямент той дитинний!» •— Не престанем і еще з жалем речем, Пане!
(Дуфаєм, же з того гріха не достанем).
Ж^родло, ріко доброти, недошлая бездно,
Доброє-сь все, як добрий, створив неізслєдно, Напочатку нічого не дав-єсь нам злого,
Добрим зразу невинним чловіка самого Учинив-єсь„ хотів.-єсь, же бить в добром добрий
Раю, світі жив, в доброть завжди бив-єсь щодрий. В злості скупим, нищачи злії речі злого Чоловіка, доброго для себе самого Ховаючи, для добрих, як за віков старих,
Злії прудко гинули, добрії літ трвалих Дознавали тисячами, міли за караннє
В поввіку смерть, з душею, з сим світом розстаннє.
О що тя твой коханий пророк і кроль, боже,
Просив колись, сльозами покропивши ложе: «Хотяй біди (мовячи) щоденнії муки
Терплю, предся в поввіку боюся розлуки,
Не бери мя пред часом. Тот без часу сходить,
Которий, сам сходячи, другого не родить».
В раннєм віку заправди і наш отець милий Зшов, хотячи видати з душевної сили Церкві божой потомство духовноє, з роду Умер, недозрілого, недошлого плоду.
Добрим нам бил. Доброго чому, добрий боже,
Взяв-єсь од нас без часу? Хто оплакать може? Потребним бив. Чому ж в той нас, бідних, потребі Не погадаєш, знаючи, же о земном хлебі Живі бити не можем, присмаков потреба,
Наук твоїх духовних, небесного хлєба.
На пожиток світа світ, все а все створеннє Дав-єсь, пожиточного на наше збавеннє.
Чому-сь одняв? А звлаща, іж таких о мале,
Которії б так чесно, так побожне, стале Жили, люд твой учили. О всесильний боже,
Судьби твоїх таємниць хто поняти може?
Отца, матку наболєй розказав-єсь чтити Хотячому на землі довголітнє жити.
Чи наш отець родичов обоїх, по тілє І по духу, не умів шанувати? Сміле
Мовим, же бив послушним, як Ісак Авраму, Уставичне готов бив би в огонь і яму На киненнє родичов, которих учтиве
Сам погребши, жив по них чисто, святобливе. То тілесних. Духовних як даловав сліди,
Неситим бив їх наук, їх цнот, їх бесіди,
Слова, шкрипта, образи, живот їх пред очі,
В мислі, в душу і в серце клав во дні і в ночі.
Ова згола зовсім бив добрим нам всім, світу,
А то ли юж доброго межи нами ніту.
Снать для злостій, для гріхов, за негодность нашу Тот церковний учитель перед часом чашу Смертную п’єт, без часу і в силах устаєт,
Домових всіх, подручних і нас напаваєт Горкопам’ятливого пелинного плачу,
Оле плачу, ми плачем, а в плачу не бачу, Доступим ли утіхи. Хто подставить міхи Под зрениці крвавії? Не маш нам утіхи!
Повні доми, улиці болю, ох, стогнання,
Повні кути жалості, повні нарікання.
«Ах! Ах!» всюди по стежках. Церковнії стіни,
Би мовити уміли, плакали б одміни Вдячно милих голосов, труби золотої,
Побожного прикладу з науки святої.
Чого учив, заїсте сам чинив пред всіми,
Без зависті, без гніву з обчими, з своїми Жив на світі за світом, научив постити,
Дні святії, празники, чесно обходити,
На всеночних молитвах трвати нетескливе,
Хутне ходить до церкви, жити святобливе,
Гріхов сповідатися, таємниць Христових
Заживати 11 начастєй справив бив готових,
Що у наших пред літи било неподобно,
На то душу і серце оддав всіх способно,
До того нас, як добрий, добре бив заправив.
Добрий боже, все сь то сам в нім, през нього, справив. А того ж, так доброго, од нас одиймуєш,
Добрий боже, чому нас над міру фрасуєш?
«Для трьох причин пред часом добрий з світа сходить,— Мовить мудрець,— зостальцєм горкій смуток родить: През негодность невдячних». І ми признаваем, Же-сьмо його не били годними. Питаєм:
А могла ж бить одміна в нім? Тому не віру.
Гоненіє ль тяжкоє на правдивих віру Повстать міло, а йому сь того оглядати Не хотів дать? Умів он при вірі стояти,
Других утверждаючи, готов бив на рани,
Будучи раз о неї в’язеннєм скараний.
Єму-сь, боже предобрий, по його желанню
Дати рачив, нас єси зоставив в вздиханню, Його-сь душу од смерті вічної ізбавив,
Нас-єсь повседневної всіх смерті набавив!
Очі його з сльоз плачу визволив-єсь, кролю,
Нам початок до плачу, початок до болю Учинив-єсь. А ноги його з послизнення
Увольнив-єсь. Певен єст свойого збавення Пред тобою, пред твоїм маєстатом в небі.
Будь милостив, боже наш, і нашой потребі З його молитв. Леч, боже, хто может поняти
Судьби твої? Мисль наша мусить в них устати. Його душа, як пташок, од тенет таємних Ловцов ушла, порвала сіті засад земних,
Нашла собі мешканнє, голубиця тиха,
Гніздо в небі. Леч паша, ах, терпіла лиха,
Од дня, часу розстання душі його з тіла,
Так єст смутна, жеби з ним умереть воліла,
По утраті вдячного його сполковання
Не устаєт в жалоснім ляменті гукання На дереві зелених утіх не сядаєт,
Водою ся мутною жалю напаваєт,
На остаток іщучи конець плачу дати,
Прагнет вічне при тобі в опоці зостати.
Леч, о боже милості, боже злітовання,
З жалосного не рач ся ображать стогнання.
Не можем ся утулить, не можем забити
Його, тебе зо всіх справ годні похвалити. Тяжкий в том боль, трудная до згоєння рана, Таємниця розумом людським не подана,
Що-сь то у нас под сесь час на вічний жаль справив, Же-сь нас, сирот убогих, в хліб слова зоставив? Як їх много на світі, що смерті жадають,
А вжди її в старості згрибілой пе мають,
Не суть тобі, ні собі, ні людєм, ні світу
Потребними, згожими, єднак смерті ніту,
Сто літ і больш в сліпоті, в глухоті другії,
В ослабенню сил члонков тягнуть літа злії.
— Се-сь чтирдєсту од роду не дошов зуповна.
Оле, смерте срокгая, то же-сь неумовна, Неумовпа і сліпа. Чому-сь иа нас радній,
Люб одного, люб кольку, не зострила спадній Коси- свої, з’ядлая, на жони, на діти,
Которим с,мерть за живот, некгде ся подіти,
Тяжар землі незгожий, хліби дармо псуєм,