Українське письменство - Микола Зеров

Так і страждають вони, покутують давні провини: [740] Ті на безплодному вітрі, у подувах носяться дужих, Інші в бездонних нуртах смертельні гріхи обмивають, Треті в палючім огні випікають. І мука триває, Поки обернеться час і всі реченці, довершившись, Пагубу змиють і тлін, і, лишивши основу етерну, Цілу істоту на порив огню перетворять найлегший. Кожний страждає по смерті. Сюди ж, у цей діл Єлисейський, Тільки обранці вступають на світлі, на радісні ниви. По обороті ж великого колеса — тисячі років — Бог до летейського току скликає їх лавами, тлумом, [750] Щоб, забуттям оновившись, захтіли вернутись на землю, Попід склепіння небесне, і в тіло нове огорнулись». Так розповівши, Анхіз Сибіллу і любого сина Тиском провів велелюдним в середину лав гомінливих, Щоб, зупинившись на пагорку, їм показати у тлумі Всіх, що надходити будуть, і всіх розпізнати найкраще. «Нині дарданського роду в майбутньому суджену славу, Кращих нащадків твоїх італійського племені й крові, Світлих героїв, що наше імення у спадщину візьмуть, — Все я тобі покажу, й прочитаєш ти власную долю. [760] Бачиш того юнака, що, списом підпираючись, ходить? Він щонайближчий до світла. Він паростком першим, на славу Роду твого італійського, ввійде в повітря нагірне. Сільвій