Українське письменство - Микола Зеров

Тіло їм зéмне узять. До летейської хвилі припавши, В водах спасенних її вони п’ють забуття довгочасне. Хочу уже я давно тобі показати наочно Рід твій майбутній і славних нащадків твоїх полічити, Щоби зо мною радів ти, латинського краю дійшовши». «Отче, невже ж від полів Єлисейських ці душі блаженні[589] [720] Мають, на землю вернувшись, до смертного тіла вступити? Звідки ж така у нещасних нестримана туга за сонцем?» «Сину, — відмовив Анхіз, — розповім тобі все від початку, Правду відкрию тобі і цікавість твою погамую. Знай же, що небо, і землю, і моря розлогого тоні, Місяця круг променистий і Сонце — Титанове світло — Дух споконвічний живúть і, по всій розливаючись масі, Рух їй дає і життя, — і всюди лишається з тілом. Звідси, від духу того народилися люди і птиці, І всі породи звірів, і різні страховища понту. [730] Всі вони мають основу огненну, небесний первісток, Тільки ту силу живу їм у тіло непевне закуто, В смертну обслону земну, що від пороху й глини походить. От чому прагнуть вони, і жахаються, й плачуть, безсилі, Злинути в сяйво небесне, покинувши темну в'язницю. От чому навіть тоді, як життя їх і зір залишають, Зло не відразу щезає і тлін той не весь до останку Сходить з живої душі. Що у надро душевне в'їдалось Ціле життя, те ще довго налиплим лишається в ньому.