Українське письменство - Микола Зеров

І коли вимовив правитель слова ті, поспадали хрести з веж столиці безбожної, бо знамення Христове не могло просвіщати люду, що поклонявся ідолу Користі.

Правитель той називався Казимір Пер’є, слов’янським найменням, а прізвищем романським. Наймення його означає псувача або згубника миру-спокою, а прізвище його — од слова «perire» або «périr» і означає згубника або сина згуби. І наймення те, і прізвище те — антихристове. І однаково буде прокляте і в поколінні слов’янськім, і в поколінні романськім.

І розірвав чоловік той мирну спілку народів, як оний первосвященик жидівський розірвав шати свої, зачувши голос Христа.

І замучено було народ польський, і покладено во гробі, і вигукнули королі: «Вбили ми і поховали Вольність».

Але вигукнули нерозумно: бо, довершаючи злочин останній, виповнили міру неправди своєї, і скінчилася їх потуга тої години, коли найбільшою була втіха їх.

Народ-бо польський не вмер; тіло його лежить во гробі, а душа його з землі, тобто з життя державного і прилюдного, зійшла до безодні пекельної — до хатнього життя народів, що терплять неволю в краю і поза краєм своїм, зійшла, щоб бачити рабство їх.

А на третій день повернеться душа до тіла свого, і народ воскресне з мертвих, і всі народи Європи виведе з неволі.

І два дні вже минули: один день скінчився з першим здобуттям Варшави, другий день скінчився з другим здобуттям Варшави, а третій день прийде і не скінчиться.

І як з воскресінням Христовим припинилися по всій землі офіри криваві, так припиняться в світі християнському війни з воскресінням народу польського.

З польської переклав

Микола ЗЕРОВ

Публій Верґілій Марон
Енеїда{253}
(VI, 695—901)
«Батьку, — промовив Еней, — твій образ, такий сумовитий, Часто являвся мені і кликав за брами підземні. Наші човни на Тірренському морі. Дай стиснути руку, Дай же, мій батьку, обняти тебе… Не тікай від обіймів». Так говорив він і сльози струмив із очей неутішних. [700] Тричі хотів він обвити руками Анхізову шию, Тричі з обіймів йому уривався укоханий образ, Так, ніби вітер легкий, ніби сонна примара крилата. От уже бачить Еней захисну та глибоку долину, Гаєм порослу зеленим і тихого шелесту повну, Де супокійні оселі потік обмиває летейський. Над берегами, над плесом людські племена і народи В’ються, літають, немовби улітку погожої днини Бджоли по луках зелених, над цвітом рясним, розмаїтим, І коло білих лілей бринять, і гудуть сіножаті. [710] Глянув Еней і, здригнувшись на вигляд, питається в батька: «Що то за хвилі тремтять вдалині, і що то за люди Геть понад плесом літають і луг укривають зелений?» Відповідає Анхіз: «То душі, що вдруге судилось