Так завершає Анхіз і, збудивши в обох здивування, Знову говорить: «Поглянь на Марцелла, у панцері йде він, Як він, звитяжець, над тлумом усім вирізняється, гордий. Кінник, він нашу державу, розхитану в злій колотнечі, Знов утвердúть, і пунійців погромить, і ґалла повстання, Втретє суперницьку зброю Квіринові в дар положивши». [860] Тут йому в річ упадає Еней, — поблизу зауважив Він юнака невимовної вроди у зброї блискучій, Але з похмурим чолом і зором, потупленим в землю. «Хто це, мій отче, тамтого вождя у ході супроводить? Син чи який послідущий великого роду нащадок? Як гомонить його почет! І гідність яка у поставі! Тільки чому ж його смуток і тінь укривають тужливі?» З слізьми в очах на той запит Анхіз одмовляє повільно: «Сину, про горе найбільше народу свого не розпитуй! Доля покаже його на землі, та не дасть йому довше [870] Жити на світі. Занадто великою римська потуга Видалась вам, несмертельні, що нам цей дарунок забрали. Скільки розпучливих зойків пошле до великого міста Поле Мавортове! Почесть яку похоронну зобачиш Ти, Тиберіне, повз насип новий несучи свої води! Жоден юнак у троянському роді таких сподіваннів В предківськім серці латинськім не збудить. І Ромула ниви Не закрасуються вдруге таким порождінням високим. Що за побожність, і віра колишня, і що за правиця, Неподоланна в бою! О, ніхто не спромігся б у зброї [880] Виступить супроти нього — чи пішим змагатися буде, Чи у замилені ребра острогами дасть румакові. О нещасливий юначе, коли б свою долю зламав ти — Бути Марцеллом тобі! Повні пригорщі лілій несіте — Хай би розкидав я цвіт пурпуровий, і марним дарунком Душу онукові втішив, і скинув тягар невимовний!» Так походжали вони по розлогих долинах підземних Луками, повними мли, і допитливо все оглядали. Потім, провівши нащаддя своє усіма сторонами І розпаливши його образками майбутньої слави, [890] Згадує батько про війни, що мають прийти незабаром, Розповідає про плем’я лаврентське, про місто латинське Та про труди військові — як нести їх і як подолати. Двоє воріт відкриваються сном. І розказують, ніби Перші із них — рогові, і вихід дають правдомовним Тіням мандрованим; другі — ясні, із слонової кістки, Але облудне, лихе посилають на землю привиддя. Договоривши усі свої речі, Анхіз виряджає
