Казки про богатирів та лицарів - Автор невідомий - Народні казки

— Що, діду, за яблука хочете?

— Що, пані? Недорого я продаю. Але тільки яблука продаю, а груші поки що не продаю.

Вона купила яблук, та й трошки відійшла, та й з’їла одно. Та й стала кобилою. А він як догонив та сів на ню! Та так бив, так гонив, що вона пізнала, хто то такий. Та й просить:

— Василю, даруй мені все, що я зробила. Віддаю тобі твоє серце, віддаю твоє сідло.

І тоді він все їй подарував та й узяв її за жінку. І вона дуже поправилася, дуже порядною була ґаздинею. І дуже добре вони собі жили.

Тоді міністр просить свого брата царя:

— Поїдемо до свого тата й до свої мами в гості.

А цар йому говорить:

— Як ми поїдемо, як ми не знаємо, де ми находимся, у якому світі? Як ми найдем свого тата та й маму?

А він каже:

— Не журися, царю. В мене є таке сідло, що як сядемо, то воно нас принесе куди захочемо.

Тоді цар убрався як цар, а міністр теж щонайкраще вбрання вбрав. І як сіли на сідло, то вже й у батька в домі. Та й зайшли до хати, та й посідали собі за стіл, та гей я тепер собі сиджу. А батько вже був слугою у мами. Мама з учителем ґаздують собі. Тоді цар і його міністр говорять:

— Ви не пізнаєте нас? Та ми ваші сини! Ти, мамо, приказала лісникові вивести нас у ліс і побити. І принести з єдного голову, а з другого серце. А ми попросили лісника, щоб він убив собаку. І лісник приніс для учителя голову та й серце собаки. Батька ти обернула яко слугу, а з учителем живеш.

А мати як то вчула, то з жалю зразу впала і вмерла перед їх очима. А вчителя вони самі вбили. Батько сам остався.

Вони вернулися в свою країну і керували далі. А коли батько постарівся, приїхав міністр з сідлом і забрав батька до себе.

Та й з тої радості вони заложили велику-велику гостину, багато гостей напросили. Коли гості з’їхалися, наклали на столи всього їсти й пити. Гості їли, пили, долі бородами текло, а в роті сухо було.

Царевич і Дикий Павло

Один цар, помираючи, закликав до своєї смертної постелі двох рідних синів і сказав старшому:

— Синку мій, прошу тебе, не женися доти, доки не ожениш молодшого брата!

По смерті старого сини хотіли сповнити його останню волю і рушили в дорогу — на оглядини до іншого царя. Добралися на конях до міста, де мали молодшому видивити дівчину. Але в саме місто вони не завернули — лишилися на ніч на околиці.

А десь коло півночі старший брат устав, аби розвідати, як увійти в столицю. Вона була обнесена трьома кам’яними мурами, які розділяла однакова відстань. Коло першої брами стояло шість стражників, коло другої — вісім, а коло третьої стояв лише один, але він мав силу за дванадцятьох. Та старший брат підійшов до першої брами і став просити стражників, аби його пропустили в місто. Вони відказали:

— Може, ти якийсь шпигун, а тому не можемо пустити тебе в місто!

Увидів царський син, що дарма просити, копнув ногою браму — і вона відкрилася. Тоді вхопив стражників — в одну руку трьох і в другу трьох — та як стукнув ними, то в тих мало душі не повилітали. І стражники почали просити силача — най змилостивиться над ними. Він одпустив їх, але з одною умовою:

— Завтра, коли буду заїжджати в місто на кочії (кареті) із чотирма кіньми, відкриєте браму, станете набік і віддасте мені честь!

Стражники одразу погодилися, але царський син спочатку їх примусив сім разів поклястися і вже тоді подався далі.

Підійшов він до другої брами і теж просить варту, щоб йому дозволила пройти у столицю. Стражники не хотіли його пропустити:

— Може, ти якийсь шпигун, і тому не можемо пустити тебе в місто.

На ті слова легінь не зважав, копнув ногою браму — і вона відкрилася. Тоді вхопив стражників — в одну руку чотирьох і в другу чотирьох — та й доти їх зіштовхував лобами, що почали просити — най змилостивиться ними. Він одпустив їх, але з одною умовою:

— Добре, вмилостивлюся над вами, але завтра, як я буду їхати в кочії, що буде запряжена чотирма кіньми, відкриєте передо мною браму і віддасте мені честь!

Стражники прийняли умову, та наш силач спочатку їх примусив сім разів поклястися і аж тоді подався далі.

Підійшов він до третьої брами, де був один стражник, що мав силу за дванадцятьох. Але стільки би біди було на світі, бо старший брат мав силу за чотирнадцять людей. Попросив вартівника, аби дозволив пройти в місто. Той не хотів і слухати.

— Може, ти якийсь шпигун, тому я не можу пустити тебе в місто!

На те старший брат копнув ногою браму, аж вона злетіла, а потім схопив стражника й тричі — один за одним — так гупнув ним об землю, що той почав відпрошуватися, бо видів, що хлопець сильніший, як він.

— Добре, — сказав царевич, — я нічого тобі не зроблю, та завтра, коли буду їхати в кочії із чотирма кіньми, ти відразу, як лише зачуєш, відкриєш мені браму, візьмеш шапку в руки і побіжиш передо мною через усе місто.

Вартівник пообіцяв зробити все так, та легінь спочатку примусив його сім разів поклястися. Уладнавши діло зі стражниками, старший брат вернувся до молодшого, де мали пристанище.

А другого дня, десь коло дев’ятої години, брати приготувалися й рушили до столиці. Цар і цариця стали на балконі й дивилися вниз. Раз лиш видять — а четверо коней з якоюсь кочією летять вітром до першої брами. Одразу збагнули, що то хтось поспішає до них на оглядини. Але вони ще не мали наміру віддавати доньку і дуже хотіли, аби стражники не пропустили сватачів. Цар ще й похвалився:

— Дарма поспішають, мої вартівники і так їх не пропустять. Тим гостям нічого не зостанеться, як набратися ганьби і повернутися назад.

Коли цар те сказав, кочія вже була перед брамою, і що він увидів — брама красно відкрилася, вояки поставали з боків у два ряди і віддали честь! Цар похитав головою й каже:

— Ей,