Казки про богатирів та лицарів - Автор невідомий - Народні казки

Ледве цар сказав оті слова, як відкрилася красненько й друга брама, і стражники, ставши з обох боків, віддали честь гостям, що прогуркотіли на кочії. Цар похитав головою й каже:

— То, уже я виджу, що від моїх вартівників ніякого хісна (користі), не шкода би послати на шибеницю всіх до одного! Але третій вартівник нікого не пропустить — то в мене силач!

Ледве встиг ото сказати, як гості вже були перед третьою брамою. І що він увидів? Брама одразу відкрилася, а стражник схопив шапку і, як лиш був годен, побіг перед кочією. Тоді цар подумав: які міцні мають бути ті, що сидять у кочії! Йому вже не терпілося вичекати хвилину, коли гості ступлять до палацу. Кочія прокотилася двором, зупинилася, і двоє братів-царевичів вийшли перед палацом. Цар пішов назустріч, узяв обох гостей попід руки, повів їх до себе й почав пригощати. Та перед тим, як гоститися, старший брат сказав:

— Ваша світлість, ми тут не для того, аби їсти й пити, а для того, аби вас просити: віддайте свою доньку за мого молодшого брата!

На те цар відповів:

— Я не заперечую, але моя донька має силу за дванадцятьох чоловіків, і їй підходив би такий, у котрого бодай не менша сила. То най піде твій молодший брат боротися з моєю донькою. Якщо він переможе, то візьме собі її за жону.

Старший царевич каже:

— Царю, мій менший брат — дуже ганьбливий хлопець. Він не піде з дівкою боротися. Дозвольте мені — в нас із братом однакова сила.

Цар пристав на те. Покликав доньку і сказав, що вона буде боротися із старшим царським сином, який виступає за молодшого. Принцеса прийняла умову і почали мірятися силами. Легінь схопив царівну — і вона раз-два була на землі.

— Ну, доста, — сказав цар, — виджу, що донька моя слабша!

І запросив гостей за стіл — най їдять і п’ють. Мало перекусили, і старший брат заговорив знову:

— Ваша світлість, ми тут не для того, аби їсти й пити, а для того, про що вас просили: будьте милостиві нам сказати, коли ви віддали би свою доньку за мого молодшого брата?

Цар не мав охоти віддавати доньку і задумався, яку знайти причину, аби показалося, що той хлопець не вартий її. І відповів так:

— Віддам за нього доньку, але най підніме у дворі рушницю і вистрілить із неї у Дикого Павла, котрий висить на шибениці, підвішений за руки. Та най вистрілить так, аби куля перейшла обидва зап’ястя і зірвала тіло із шибениці.

Старший брат сказав:

— Мій брат, як знаєте, ганьбливий, він може розгубитися. Але якщо дозволите, то вистрілю я. У нас із братом однакова сила.

Цар пристав і на таке. Вийшов старший брат на двір, і йому показали велику рушницю. Вона була така тяжка, що її могли зрушити із місця лише дванадцятеро хлопів. А старший царевич підняв її сам і націлився у Дикого Павла, котрий був засуджений до смерті і висів прив’язаний за руки. Легінь потрапив просто у зап’ястя. Дикий Павло зразу впав на землю, правда, без п’ястей, і побіг у хащу.

Лише після того цар справив весілля, та взяв із братів слово, що вони обидва будуть півроку жити у його палаці, аби було видко, як честують його рідну доньку.

Молодший брат, відколи оженився, усе ходив на лови — правда, жона його не любила. Старший мав іншу звичку — весь час сидів дома. Одного разу, коли його брат подався на лови, царівна, аби якось відвернути від себе чоловіка, ударила головою у вікно — так, що скло розбилося і порізало лице. Повертається чоловік із ловів і видить, що жінка лежить у постелі. Підходить він до неї і звідає:

— Що тобі є, душко? Чого ти лежиш?

— А тому лежу, — відповіла принцеса, — бо твій старший брат хотів мене звести, а я не подалася. Він через те розсердився на мене, пхнув до вікна, і скло так мені лице порізало, що аж кров закапала.

Гей, як озлився чоловік, коли таке почув! Він усе повірив, що розповідала жінка, хоч його брат ні в чому не був винний, і пішов молодший до царя, як до свого тестя, та й поскаржився на брата.

Цар аж розпалився з великого гніву і просто — до доньки. Як увидів, що вона лежить із закривавленим лицем, а ще як почув од неї самої, що старший царевич штовхнув її до вікна і вона страшенно поранилася, то нараз дав розказ відтяти йому ноги. Покликали одного м’ясника, і той своєю великою сокирою відрубав царевичеві ноги, дарма сарака говорив, що перед братом він не винний. Коли старший лишився без ніг, то попросив молодшого дати йому осідланого коня і заряджену рушницю. Як усе те зробить, то най висадить його на коня, а в палаці скаже, що старший брат подався у світ. Молодший дав старшому осідланого коня, заряджену рушницю, потім висадив його у сідло. Вже сидячи на коні, старший брат відклонився і сказав на прощання:

— Будь здоровий, брате! Най дасть тобі бог ліпший розум, аби ти не всім вірив. Ти зробив мене тепер калікою, але мені видиться, що, як поїду звідси геть, ти у свого тестя будеш свині пасти.

З тим старший брат рушив у мандрівку. Добрався до одної великої хащі, увидів там Дикого Павла, котрого врятував, та й каже йому:

— Не тікай від мене, Дикий Павле, то я тебе збив із шибениці. Ти, неборе, лишився без рук, а я — без ніг. То якось удвох, може, проживемо?

І вони одразу поцімборували (побраталися). Ходили на лови, та слухайте — як: той Дикий Павло, котрий не мав рук, зганяв дичину, а безногий царевич стріляв. Довго вони так по хащі полювали. Але коли дихнуло зимою, задумалися, що добре було би зробити колибу. З тяжкою бідою поставили собі якусь хижчину.

Потім спало на думку, що добре би знайти собі ґаздиню. Та хто піде в хащу ґаздувати із двома каліками? Царевич над тим давно сушив голову. І він сказав Дикому Павлові:

— А знаєш що, Палку, я чув про одну королівську доньку. Король для неї дав зробити двісті чи й більше кочій, та ні одна їй не полюбилася. А я зроблю таку кочію, що буде їй на дяку. Дишель