Казки про богатирів та лицарів - Автор невідомий - Народні казки

— Що б же я, — каже, — робив: бився би.

— Ну що ж робити, — каже вона, — вилізай, чоловіче.

Виліз той із-під ліжка, пішли на срібний пляц битися. Як ударить змій короля, то він по коліна в срібло загрузне, а як ударить король змія, змій і з місця не зрушиться.

— Ну, тепер, — каже змій, — ходімо віддихати.

— Ходімо, — каже король.

Пішли. Там чи віддихнули, чи ні, веде змій до каменя.

— Лижи, — каже.

Той лизнув, і став такий, як огонь! Лизнув і змій другого каменя, пропала у нього і та сила, що була. Пішли битися.

Що ударить змій короля — король і з місця не зрушиться. Як ударить король змія, так той по коліна в срібло ввійде. Загнав його в срібло по самі пахви і голову зтяв. Приходить в палац, його питають:

— А що, звоював?

— Звоював, — каже.

— Ну, тепер ходімо вже, — кажуть, — на той світ, може, Бог дасть що і дойдем як-небудь.

Пішли. На дорозі згадала панна, що у змія в кишені є такі ключі, що як оббігти кругом палацу за ними, то палац звернеться в трубочку, а як махнути ключами навхрест, то знову палац розвернеться і стане таким, як перше був. Змій так часто робив. Оце було летить із дому, зверне палац візьме в кишеню, а мене тут покине, і я сиджу одна, як палець, на дощі.

Вернулись, відкопали його, вийняли з кишені ключі, забрали в кишеню палац, і пішли далі за королем.

Там через місяць чи й більше, приходять вони аж до ланцюга. От король і прив’язує одну панну, потряс її, і потягнули на білий світ. Витягли ту, спустили ланцюг і за другою, а після за ним спустили.

І от він і думає:

— Може, яка зрада буде, прив’яжу я перше камінь, то тоді побачу.

От він і прив’язав камінь. Потягнули його вгору — а сам відійшов — коли так, як до половини дотягли, а далі як пустять — упав камінь і розсипався як пісок, бо де то така висота, що Господи!.. Кинули і ланцюг.

От той король плаче бідний, що вже не може вийти на білий світ, іде та й плаче. Ходив він дуже довго — коли дивиться, аж стоїть дерево, та таке ж то високе, що й сказати не можна, а на тім дереві в гнізді лежать дітки грифа — а тут така хмара находить, таке збирається, що не доведи Господи! Він узяв, скинув з себе свиту, прикрив діток, щоб їх не залила вода. Кола прилітає старий гриф і питає своїх діток:

— Хто це вас прикрив? Я готовий тому дати, чого він забажає, або його на радощах з’їсти.

— Ні, — кажуть, — як не з’їси, то ми скажемо: он сидить чоловік під деревом, цей нас укрив свитою.

От гриф прилетів до нього і питає:

— Кажи, що хочеш тобі дам, або на радощах з’їм тебе.

— За що ж ти мене будеш їсти? За те, що твоїх діток визволив від смерті?

— Ну, добре, кажи, кажи, що тобі треба, я тобі все дам, бо це перший раз у мене діти від дощу живі зостались, я полечу, а тут діти в гнізді і заллються.

— Ну, добре, — каже король, — винеси мене на той світ.

— Ну, добре, — каже, — ти мені загадку загадав. Я тебе винесу, але і тобі загадаю загадку. Я тобі дам дванадцять кадовбів, щоб ти мені назбирав м’яса повнісінькі кадовби, як назбираєш повні, тоді до мене їх поприв’язуєш, сам сядеш коло них, і я тебе понесу на білий світ, як я тільки поверну голову назад, щоб ти мені зараз і вкинув кусок м’яса в пасть, а то як не стану нічого їсти в дорозі, то я не долечу — упаду.

— Добре, — каже король.

От приніс гриф кадовбів, а король уже пішов скоріше збирати м’ясо. Де що заб’є — чи там зайця, чи лисицю — все в кадовб[2] несе. Там, може, через місяць, чи через два, назбирав повнісінькі кадовби.

Прилітає гриф, от він поприв’язував шнурками всі кадовби, сів сам коло шиї і летять. Що повернеться назад — король йому в пасть і кине, що там попадеться під руку: як коза — то козу, як заєць — то зайця. От-от уже долітають на білий світ, уже навіть світ білий видно. Обертається гриф раз — нема що кинути, обертається уже й другий — король одрізав кусок литки і кинув йому в пасть!

От гриф вилетів уже на білий світ і питає:

— Яке це ти мені в послідній раз дав м’ясо — а добре ж то, добре таке, що я б усе їв та й їв.

— Е… я б тобі, — каже, — сказав, та боюсь, щоб ти не з’їв.

— Не з’їм, — каже, — тільки скажи.

Тоді король показав йому свої ноги:

— Дивись, — каже, — звідкіля воно було вирізане.

Гриф подивився — йому шкода стало бідного короля, виригнув із себе його литки, звелів йому притулити до ніг, а сам полетів і приніс живущої і цілющої води, помочив трохи зверху — м’ясо так, як і було: і не видно навіть того місця, де зрослося.

От король подякував грифові та й пішов своєю дорогою, а тут по всій землі розійшлася чутка, що буцім-то короля вже давно на світі немає.

Королем обрався його головний генерал, і то б треба йому одружитись на цій панні, що із-під землі витягли ланцюгом. Він то дуже хоче, але вона не хоче за нього вийти — дума, що ще вернеться цей король, що од змія визволив її, — і вередує та й вередує. Скільки вже шевців у королівстві було, ніхто їй не догодить черевиками. Принесуть, а пані каже: — Зрізать йому голову.

Зріжуть, і другому заказують. Де б хто якого шевця не запобіг в королівстві — зараз його ведуть до неї і заказують черевики. От король приходить до одного шевця та й проситься, щоб той його прийняв до себе за помічника.

— Як? — каже.

— Та так: королівна заказала мені черевики, щоб на завтра були готові. Як сподобає, то добре заплатить, а як не сподобає — голову відрубають. Та де там мені догодити їй? Не такі вже шевці шили, як я, то не догодили, а де мені вже догодити.

— Не журись, чоловіче добрий, — каже король, — якось там воно буде, може, Бог дасть,