Казки про богатирів та лицарів - Автор невідомий - Народні казки

Так лісник і зробив. А тоті хлопці пішли та й пішли. Довгий час ходили, блукали по лісі. І попали в лісі на одну хатину. Заходять до тої хатини, а там бабуся стара. Питає:

— Відки, хлопці, і куди йдете?

Вони говорять:

— Ми пішли по гриби і заблудили. І ніяк не можемо прийти додому.

— Добре, будете в мене служити. В мене є дві кози, то будете пасти. Тут є така велика-велика поляна. Будете на тій поляні кози пасти.

І були вони у тої баби сім років. А в сім років вона їм говорить:

– Ідіть на тоту поляну без кіз. Самі йдіть.

Вийшли вони, посідали під дерево й сидять. І в хвилю багато-багато народу почало сходитися там, на ту полянку. Сходилися і воєнні, й цивільні. І принесли з собою корону. І їден старший оголошує:

— Ось тота корона. Ми кидаємо її вгору. На кого вона впаде, того виберемо царем.

Вони кинули корону, корона піднялася догори і впала на того хлопця, котрий з’їв голову з чарівного птаха. Тоді вони, тоті люди, підняли його вгору і почали підкидати.

— От наш цар! От наш цар! — кричали вони. І забрали його з собою. А брат остався сам.

Приходить він знов до баби, сам-їден. Баба питає:

— А де ж твій брат?

А він розказує бабі:

— Отам, на поляні, тілько й тілько народу з’їхалося і вибрали мого брата царем.

А вона йому говорить:

— А що ж ти тепер будеш робити?

— Я піду шукати, де він царем. Я буду його міністром. Але я вернувся сказати вам, щоби ви не переживали, що ми десь поділися.

Вона його заводить у другу кімнату і каже йому, тому хлопцеві:

— От, — каже, — дивися, то все золото твоє. Бо коли ти спиш, то все третьої ночі тобі золото під головою. То, — каже, — забирай собі своє золото.

А він каже:

— Мій брат буде царем, а я його міністром. То нащо мені золота?

Пішов він і найшов свого брата — царя. І стали оба-два керувати країною. І найняли собі служницю. І говорить той міністр служниці:

— Ти дивися кожної третьої ночі мені під головою. Там золото буде. Бери, скілько тобі треба.

Так говорив до служниці царів брат.

А служниці було замало того золота. Вона собі думала, як би то зробити, щоби їй було золото під головою, а не йому. Пішла служниця до мудрої жони і говорить тій мудрій жоні, ворожілі:

— Царевому міністрові що третьої ночі золото під головою, а я би хотіла, щоби під моєю головою золото було, а не під його.

А та ворожіля каже:

— Нà тобі оцього вина і дай йому напитися. І він, як нап’ється вина, то верне те вино, а в тім вині буде серце з чарівного птаха. З того серця йому й золото робиться.

І то так усе сталося. Коли він випив того вина і то серце вернув, та служниця вхопила його собі. Коли вона це зробила, то пішла і вже більше не верталася до них за наймичку. Бо вже золото було під її головою, а під його не було. Що ж йому робити? І що він думає собі? «Іду до свої баби, де я оставив золото. І наберу собі скілько треба. Дурниця, що вона серце забрала». І йде він туди.

Вийшов він на полонину, а там велика-велика поляна. Він іде, а там стоїть сідло позолочене і двоє б’ються коло того сідла. Він прийшов до них і крикнув:

— Над чим б’єтеся, хлопці?!

А вони йому говорять:

— Над сідлом оцим.

— А що то за сідло? — питає він.

А вони йому кажуть:

— То таке сідло. Хто на нього сяде, то понесе його сідло, куди хоче.

А він крикнув на них:

— Ви, — каже, — знаєте, хто я такий?! Я царів замісник. Як скажу, так має бути.

Вони питають:

— А як ти скажеш?

Він їм каже:

– Їден біжить у їден бік до кінця цеї поляни, а другий — у другий. Котрий скорше вернеться до сідла, того й буде сідло.

Коли вони розбіглися, він сів на то сідло й каже:

— Неси мене до царя, брата мого.

Коли він приїхав до брата, дізнався він, що далеко-далеко, за великими водами, є гора, що там саме золото. Він собі думає: «Добре. В мене є таке сідло, що сяду і скоро поїду. І наберу золота, скілько мені потрібно. Як щастя, то щастя».

Як він став їздити до тої гори і носити золото, то та служниця знов придурилася перед ним, знов стала за служницю. Він їде до тої гори на золото, а вона каже:

— Та возьми й мене з собою на то сідло.

Приїхали вони на ту гору обоє. І назбирали золота. Назбирали й посідали на сідло. А вона йому говорить:

— Ой, то ще замало золота. Злізь та ще трохи більше дозбирай.

Коли він зліз і пішов золото збирати, вона сказала до сідла: «Неси мене». І вона полетіла на сідлі, а він остався там.

Ну й що ж йому тепер робити? А то була така гора, що дуже сонце припікало, і золота можна було набрати хіба зрання або вечором, а вдень ні. Ну й що ж він робить? Іде попри воду, по холодках туляється. Але ж голоден, нічого їсти нема, золота не з’їсть. Іде він, іде, раз дивиться, а там яблінка стоїть. Вирвав яблуко та й з’їв. І як з’їв його, то став конем. Біда. Що ж тут йому робити? Іде далі. А там стоїть груша. Вирвав грушку та й з’їв, та й знов став хлопом, як був. Тоді вирвав пару груш, пару яблук і сховав собі в кишеню. Підійшов до річки і пустився плавати по воді. Доки переплив, то йому борода виросла довга, аж по коліна.

Переплив він, спустився з гори, обсушився і йде на ярмарок. Розклав ті груші й яблука і продає. А на тім ярмарку була служниця тої дівчини, що забрала серце й сідло. І виділа ті яблука й груші, що продає дід. Але ніхто не купує, бо дуже багато грошей хоче за ті яблука й груші. Прийшла служниця додому, а вона питає:

— Що ти там виділа, на тім ярмарку?

А вона говорить:

— Я виділа старика, що продає груші й яблука. Але за такі гроші, що ніхто не купує. Ніхто таких грошей не має, щоб купити.