Українська література 17 століття - Автор невідомий

Та коли, знехтувана, й покинута, і одкинена вами в гіркоті серця, зневажу вас, одречусь од вас, прокляну вас і всім народам оддам вас у наругу, на той час я вже матір’ю вашою ані зватися, ані бути не схочу.

І більше того! Коли заволаю до нареченого свого, а до вітця вашого, той одкине вас, одречеться од вас і на вічну в кромішній пітьмі оддасть вас погибель, де муки вічні і скрегіт зубовний триватимуть безкінечно.

Тоді скажете: «Біда тій, котра нас ісплодила! Біда тій, котра нас годувала! Ліпше нам було б не родитись, аніж у сьому місці вічної муки опинитись! Нехай йому, дню тому, в який ми народились! Горе землі, по якій ми ходили, небу, яке нас осявало! Біда і нам, що ми покинули матір нашу. Тяжко і нам, що ми волю вітця нашого занедбали і в неситій сваволі блудили!»

Будете волати, та ніхто вас слухати не стане. Будете взивати, та ніхто до вас не одізветься. Будете кричати, та ніхто до вас не приступить. Бо якщо ви од вітця вашого і од матері вашої одступили, то й од вас усі одступлять, і на вічне забуття у непам’ять вас увергнуть.

Чи ж раз дома, приватно, я вас картала, а не publice* на ринку? Чи ж раз сама вас благала, аби ви до мене повернулись? Чи ж перед кількома літами я братів ваших до вас не посилала, аби ви мене перепросили і, пильністю вашою шкоди мої нагородивши, при мені зостались і зла мені чинити більше не мислили? Чи не вимовляла я вам злочинів ваших, що нині ви і мене, і самих себе споганили? Чи не казала я вам, що ви марно із загостреними язиками, відаючи про непереможність мою, на мене кидаєтесь?

Що ж од вас за те постійне моє про вас старання мені дісталось? Що? Те воістину, що десь мудрець вирік: «Сам собі кривду чинить, хто насмішника учить».

А хто громить словами непобожного, сам собі шкоди завдає. Бо мовлено вами:

— Согрішили ми, і що ж нам злого за те сталось? Бо ж пан бог терпеливий.

А я рекла:

Публічно (лат.).— Ред.

— Не кажіть того. Велике є милосердя боже. Змилується бог над безміром гріхів наших. Любов бо є у нього. Але і гнів із запальчивістю на грішних. І якщо зненацька нагряне, то розмете вас часу помсти запевне. А тому не прикладайте гріх до гріха, але добро добром спомагайте.

Чого ж докорами моїми домоглася? Бачу, що не тільки про поліпшення мислі не маєте, але щоразу в гірше зло впадаєте. Куди стіни душ ваших будете нахиляти? І після того нещасного падіння сподіваєтесь ще їх підняти? Тільки ж пуста ваша думка, марні ваші розмисли, бо одразу ж між вами, тими, котрі маєте впасти, і тими, що встоять, велику відстань утверджено буде, що ані їм до вас, ані вам до них переходу певного не стане. ї на тому скінчиться діло ваше розплатою.

Я ж вірю, що той, котрий мене полюбив і себе за мене віддав, мене сам підійме можною правицею своєю і пильні-шим робітникам виноградник свій доручить. Дай же те, всемогутній боже! Перед твоїм найсвятішим маєстатом я зі страхом упадаю і розкаяним серцем та плачливим голосом до невимовної доброти твоєї взиваю:

МОЛИТВА до БОГА - Ти сам, царю вічної слави, неба і землі владико, котрого престол умом неоціненний і слава непостижима! Перед котрим стоять зі страхом і трепетом вої ангельські і всіх сил горніх! Котрого слово істинне і глаголи вічні! Котрого повеління кріп-ке, а розправи страшні! Котрого погляд висушує безодні, а гнів розтоплює гори, істина ж свідчить несхибно.

— Ти,— кажу,— котрий зі всіх лісів землі і з усіх дерев її обрав єси собі виноградник єдиний, і з усіх квітів світу обрав єси собі лілію єдину, а з усіх безодень морських наповнив єси собі поток єдиний, і з усіх збудованих міст освятив єси собі тільки Сіон, а з усіх повітряних птахів найменував єси собі голубицю єдину, і з усієї створеної худоби обрав єси собі вівцю єдину, а з усіх розмножених людей здобув єси собі народ єдиний Ізраїля нового, тобто мене, церкву свою, котру ти з первовіку і донині дивним прозрінням і недосяжною глибиною судів твоїх звик сохраняти посеред явних і тайних, внутрішніх і зовнішніх ворогів непорушною і цілою, і тим єси мене здавна і довічно привілеєм обдарувати зболив, аби я корінилася в переслідуванні, помножалася в утисках, вивищувалася в убозтві й зневазі світа сього, перемагала, терплячи, тріумфувала, кривди і наруги зносячи, росла і буйно квітнула, скроплена кров’ю мучеників, і на той час найбільше твоєю поміччю міцніла, коли найпевніші сини світу сього за поверховими знаменнями упадком мені грозити звикли.

—' Ти сам і тепер поглянь милосердним оком на невимовні жалі, утиски та муки мої і зволь зробити легшим, якщо буде на те твоя воля, хрест, покладений на мене, вгамуй плач, утиш мої сердечні болі, спричинені синами моїми власними. Прийди з Лівану 39, прийди мені на поміч, хай засоромляться і хай повернуться ті, котрі шукають душі моєї і гострять безсоромно язики свої на мене, бо ж я на тебе самого довіру й надію покладаю, до тебе самого вдаюся з усіма турботами і недугами моїми.

— І хоч багато досі утисків і переслідувань не тільки од чужих, але й од тих, котрі вийшли з лона мого власного, я витерпіла і понині терплю, все ж од тебе не одступилась ані піднесла руки мої до бога чужого, непорушною з поміччю твоєю стала і стою на тій твердій скелі, на якій ти мене угрунтувати зволив. Не позбулась я і жодного блуду чи єресі плямою не забруднила шати тої, котру мені ти сам подарувати зволив, найвищою теологією витканою з віри в тебе непорушної, неопоганила її строкатостями людських вимислів і нових та щоразу одмінних законів і традицій.

— А хоч і багато хто наслідує дітей моїх незбожних і злочинних, та не я тому причиною, а їхній підступний умисл, їхнє недовірство, їхня пиха, їхня амбіція, їхнє схильне до багатств і розкошів сьогосвітніх серце. Ті вузькою і гострим терном