Українська література 17 століття - Автор невідомий

А що переслідування од тієї великої їхньої злості приводом було, котра то більшу гору брала, що глибше впасти мала, то іншої воістину над ту причини шукати не треба, бо недбальство і непокора є матір’ю непослуху, ледарства, байдужості і всілякого грубого невігластва, а з того, як із студні, всіляке зло випливає.

Саме загниле стоячої води джерело! Саме ядовитою трутизною наповнені води студні! Це осягнувши, слушно мені воістину одразу пізнати, до котрого найперше із синів моїх неминучий той гість завітав, котрого до послуху собі найперше притягнув, у котрому собі житло заснував і дім духа божого в дім духа світу сього перетворив, чи всіх разом він опанував, а чи поодинці їх під свою владу підбивав.

1 чи найперше, ярмо своє на карки княжат і зверхників вло-жив, а чи з їхніх підданих почав.

Тільки ж хіба всякому зверхництву не пристало тієї ж простоти триматися, в якій підданих своїх бачать? Бо ж всяку необачність і походження їхнє і виховання обминає, аби ті, котрі відчувають себе вождями, заступниками і оборонцями посполитого і котрі до охайності, чулості та великодушності з дитячих літ призвичаєні, життя і звичаї підданих своїх мали. Проте не підданих, а якраз самих зверхників найперше ота облудна відьма опанувала. А з ними і тих, котрих владою їхньою прикрито, так би мовити, загребла.

Та бачу ще одну перепону і то не меншу. Бо ж княжата і зверхники не мають такої влади, аби і зовні і внутрішньо, тобто і світськими і духовними справами по своїй волі керувати могли.

Щодо світської влади, то панами вони є і повелівають. А от щодо духовної — то синами суть і слухатись повинні. А той ураз недбальства, як бачу, не тілесний, а духовний, отож, його не в них, а деінде слід шукати.

То хто ж мені підкаже, на кого те накоєне зло найперше обперлось? Кого я ще прогавила? Кажуть, хто на полі бою,— той і ворог. На кого найменше думаєш, саме той злочинців переховує. Де найменше сподіваєшся, там у траві на гадюку наткнешся.

Ті, схоже, найперше пекельним тим причиноюз-ла Сідлом дали себе, осідлати, котрі всього поспільства вождями бути нахваляються. У тих хвороба ця, як рак, по всьому тілу поширилась, котрим над душами людськими владу надано, котрим слуга і пан, вільний і невільник послух оддавати повинен, бо їм ключі царства небесного довірено. З них одні є ієреями, інші архієреями, всі разом розумних вітця свого овець пастирями і вчителями молодшої братії своєї, синів моїх проводирями й опікунами.

Адже тим князі і зверхники, багаті й убогі, молоді і старі в речах духовних найперше після пана бога послух оддавати повинні.

Ті суть, котрим сказано: «Що ви зв’яжете на землі, те буде зв’язане на небі».

Ті, котрі, як явно видно, недбалим при владі ключів вживанням не тільки інших, але спершу і самих себе пов’язали і, перед молодшою братією небо замкнувши, самі на подвір’ї зостались, а, пов’язавши, тягарі ваговиті й трудні для ношення на рамена людські вложили, самі ж їх не хочуть і пальцем рухнути. Побачивши це, довірені їм овечатка, нарівні з ними І у] недбальство вдалися і, вкладені тягарі з рамен своїх скинувши, лінощі возлюбили, що в них і нині з пастирями своїми ганебно гниють, ім’я матері своєї, котра їх до першої дбайливості й пильності веде, переслідуючи і впливу її позбутися силкуючись. Із того й біда їм, що замкнули царство небесне перед людьми, в яке і самі не входять, і іншим у нього ввійти не дають.

Біда їм, тим, що пожирають душі овець вітця свого і розпускають шати свої, розпинають краї плащів своїх, а процідивши комори, верблюдів глитають! І тим вождям сліпим, котрі, на престолі Мойсеевім всівшись, зле учать і зле чинять, а щоб їх рабинами звано, прагнуть! Чи не є то, пробі, річ дивна і жалосна, що ті, котрим ліки до рук подано, самі разом з повіреними їм вівцями попаршивіли, а тих, котрим про інших дбати і пильнувати доручено, самих недбальство найперше опанувало?

О церковні світочі! О філяри дому

НЛР1Г™егГЕ,В божого! О пастирі овець Христових!

О вчителі і майстри молодшої вашої братії! Як же ви отиліли й розтовстіли, і забули бога, спаси-теля вашого?!

Біда вам, пастирі, котрі розполошили і розігнали стадо овець моїх і недбальства хворобою їх заразили! Бо суворішого суду і більшої кари зазнаєте. Бо як сіль вивітриться, то нічим солити — нінащо вже не годиться, хіба що на те, аби її геть викинути на потоптання людям.

Вивітрилась сіль, потемніла світлість, згасли світочі, здичавіли магістри, осліпли проводирі і в діл недбальства впали, куди і довірених вам овечаток тягнете.

Що одповісте у той час, коли прийде отець ваш і пан, аби вислухати звіт ваш, синів і слуг своїх? Коли запита про довірені вам таланти?

О тяжко мені, матері, буде в день той, на загибель синів моїх дивлячись! Біда мені в ту годину буде, коли сини мої і сини божі, котрі євангельської світлості ясність добровільно згасили, в пекельний огонь відсилатися будуть. Хто мене у той час потішить? Хто потоки сліз моїх погамує? Біда мені, нещасній, що синів породила на болі свої і дочок на рани собі! Ліпше мені воістину безпотомній було б жити, аніж на такі густі безбожних синів юрби дивитись. Ліпше воістину і тим було б не родитись, як, народившись, вічну погибель успадкувати, в котрій легше буде Содомі і Гоморрі, аніж їм. Бо ж слуга, котрий знає волю пана свого, а не чинить згідно з нею, немалої кари зазнає.

О архієреї й ієреї, вчителі й пастирі овець вітця вашого! Доки німими бути хочете, доки неощадно овець глитати будете? Не досить вам молока і вовни — шкури лупите, кров п’єте, а м’ясо на з’їжу крукам і вовкам викидаєте.

Самі поніміли єсте, а іншим мовити забороняєте. А чи ж стільки отар овечих у церковній вівчарні недавно ще було? Чи ж стільки божого роду в уряд і під звіт було вам надано?

Спите, пастирі, а ворог не спить. Хропите, сторожі, а шайтан, наче лев, овець божих хапає, тих на вічну пагубу одво-дить, а тих у ганебні пристрасті ввергає, аби чинили таке, що чинити непристойно. Ваші вівчарні знищіли, а вівчарні ворогів божих і ваших ширяться. Затикаєте вуха, не хочете чути вітцівської