Українська література 17 століття - Автор невідомий

— Хай вам повелить бог-отець через єдинородного сина свого, Савелієвого33 проклятого блюзнірства розсіювачі і маніхейської незбожності 34 проповідники, котрі всупереч науці Письма Божого навчаєте, що дух святий і од вітебської і од синівської персони як від однієї особи походить, і з того одну каузу £атіх®а вітця і сина духові святому інтро-дукуючи, двох осіб, у суті самій роздільних, гвалтом в одну персону зливаєте, хоч і зберігаючи загалом персональне осіб розділення (одну каузу божества вітця самого знаючи, котрий sine communicatione 18 іншим персонам властивості свої в собі має), дві в божество каузи вносите? За те блюзнірство, якщо його надалі з пригани моєї, матері вашої, східної церкви, не облишите, у вогонь Чистця 35, дияволу і ангелам його наготований, у майбутньому віці для очищення на муки видані будете.

Таких у нинішні часи потребую

таких синів я СИН[В які б незважаючи на особи,

церква східна ’ ’ ’

нині потребує тих> Щ° безбожне на бога блюзнять,

карали, які б, до рідних братів суворе лице своє обернувши, непорядне поводження їхнє сміливо карали. До тих, хто не прислухається, вам мовлю, о розумного стада Христового пастирі і вчителі, чиїй пильності й вірності улюбленицю сина божого доручено, котрі по імені пасти рями бути маєте, а насправді драпіжниками єсте, котрі і самі зле живете, і довіреним вам непорядно жити дозволяєте На спадщині розп’ятого розжирівши і розтовстівши, не болі єте нещасним по всіх сектах розпорошенням синів божих а отож вовками єсте, а не пастирями. Христом титулуєтесь а насправді антихристів на землі уряд виконуєте. Дай же боже, аби ви молоком удовольнилися, бо ж прагнете крові Таких, кажу, потребую тепер синів, на таких під сей страждання мого час діток важусь, котрі б не тільки блюзнір-цям розпусні уста замкнули, але й своїх, од найвищого до найнижчого, од архієреїв до всіх тих ієреїв, що під владою їхньою перебувають, разом з повіреними урядуванню їхньому людьми, достатньо і відповідно до гідності заслуг їхніх, картали, карали і направляли.

Та де ж таких знайду? Чи з неба, тріумфуючих вже, покличу? Се неможливо. Чи у рідних сторонах пошукаю?

Немає жодного. Усі проти мене, як проти тої, котра б ними ніколи не боліла, повстали. Усі озброєні, наче на головного неприятеля збунтувалися, і шукають душі моєї, аби вигнати.

Нещасна ж я мати! Що такого вчинила? За що незносні переслідування од власних своїх синів терплю? Що я смерті гідного скоїла? За що в здоров’ї своїм не чуюсь безпечна?

Одні мені недбальством шкодять, інші тяжкого глуму завдають. Ті переслідують незносно, а ті зрікаються вороже. У глибокому злі погрязнувши і його природі скорившись, мене занедбали.

А що всілякій справі початком є сло-Цвк«л.иХхДз"очишвЄ во і ВСЬ0МУ- починається, рада

синів своїх передує, то слушно мені подбати,

аби обачно я в початій скарзі повелася, аби, викладаючи справу, гідно із синами своїми обійшлася. Справедливість вимагає і сам мій того од мене жаль потребує, аби з пильністю до справи придивилась і розсудливо зважила, звідки такі великі злих звичаїв пересади в синах моїх взялися, з якої причини така безмірна до родительки ненависть дітей опанувала? Про це воістинну годиться мені помислити перше, аніж, чи, всіх разом зрікшись, материнським болем, сердечним жалем обнята, їх у гіркоті серця мого прокляну і на вітцівське покарання видам, а чи ще раз до декого з-поміж кращих, на котрих молодші брати оглядаються, приступлю і про поправу з ними порозмовляю: невже ж перед лицем матері своєї не засоромляться і не проймуі-ься болем тієї, котра ними боліла, і, сльозами її свої серця зм’яг-чивши, в покорі до ніг її припадуть, відаючи, що ліпше було б їм на світ не родитись, аніж під потужну вічної кари руку всемогутнього вітця дістатись, котрии, хоч і знає долегливості мої, однак, з милосердя досі утримуючись, чекає, чи не отямляться і не почнуть гріхи свої спокутувати. Та хай но тільки найменше слівце з уст випущу або жаль на них виявити помислю, в ту ж мить він злих зле затратить і пам’ять про них вихором у повітрі розвіє, так що й місця, на якому вони жили, знати не буде. Жахлива бо річ,— мовить апостол святий,— впасти в руки бога живого.

Нехай же непоконаних злочинів своїх

РОДИЧІ СИНІВ ЦЕРКОВНИХ

НЕ є причиною їхніх причину побачать: чи од вітця, по

злочинів правом природі, а чи з матері виховання

природним вони походять? Бо як овоч гарний

АТішч° ннямМ ПР° гаРне дерево свідчить, так і гарні

діток звичаї про гарне родичів життя повідають. І навпаки, вадам родичів деколи те приписують, що в нащадках ганене буває.

Але аж ніяк не знайдеться того у родичах, бо отець — добрий, тихий, скромний, лагідний, ласкавий, покірний і аж до смерті послушний. А мати — чиста, свята, непорочна, добро- ■ чинна і порядна. Отець — мудрий, справедливий, щедрий, милосердний, на гнів не скорий, а до ласки охочий, помірно строгий і не навіки гнівливий. Мати діток милує, виховує, про них дбає, годить їм аж до крові: всіма цнотами той, котрий її собі пошлюбив, приоздобив і збагатив.

Отож ані вітцівського природження право, ані материнське молоко такої великої злочинності діток наших причиною не були.

Та якщо ми, родичі, природою своєю їхньої злочинності не спричинили, то чи доброго виховання їхнього не занедбали?

Аж ніяк.

Отець бо, безперестанку волаючи, взиває:

— Ходіть до мене, наслідуйте мене, чиніть волю мою,

омийтеся й очистіться, одійміть зло од душ ваших і будьте

святі, як я святий єсмь, то знайдете спокій, доступите бла

женства, здобудете вінець життя.

А мати що?

— Слухайте, дітки, голосу вітців-

НАдоахРТАгллХ101 ського! Допускайте до ву* слова

родительки вашої! Тривайте з нами, то всілякого добра гойностями багаті будете!

— То ж ви, котрі, вже гріхом зранені будучи, од нас одпа-ли, поверніться до вітця, і той вас прийме! Чиніть овочі, гідні покути, бо вже сокиру над коренем дерева занесено, аби. всяке дерево, що овочу доброго не родить, стяте було і в огонь увергнуте.

— Вже ж бо гряде отець з лопатою в руках і вичищає бойовисько своє, і громадить пшеницю до шпіхлера свого, а