Українська література 17 століття - Автор невідомий
Що вчините в той час, коли однято буде у вас виноградник й іншим робітникам оддано, а ви, злі, зле погублені будете?
Що скажете, коли одповіджено вам буде:
— Ви вітця вашого, Диявола, синами єсте! Ідіть, прокляті, од мене! Не знаю вас!?
Що одповісте, коли сказано буде:
— Зв’язавши їм руки і ноги, ввергніть їх у пітьму кромішню, де буде плач і скрегіт зубів!?
Біда вам під той час буде, сини мої! Біда і мені! Вам незносні муки терпіти, а мені на вічну вашу пагубу дивитись!
О єпископи, єпископи! О сини, котрі вітдем і матір’ю згордували! Дітки, в палацах королівських породжені і виховані, а тепер в корчми і курені своєю волею зваблені! Доки сном ледарства спати будете? Доки гнусу недбальства з очей сердець ваших не зітрете? Прийдіть до вод чотириструмних євангельських потоків і обмийте болото простоти розуму вашого.
Чи не досить вам ще тієї неоціненної втрати, що її із-за недбальства вашого я зазнаю, таку велику згубу золота, срібла, перлів і каменів дорогих, котрими я од вітця вашого кількадесят літ, як найзначніша королева, приоздоблена була? Де тепер неоціненний той камінець, той карбункул, що сяяв, наче світильник, який я між іншими перлами, наче сонце поміж зорями, в короні голови моєї носила — дім КНЯЗІВ Острозьких, котрий блиском світлості старожитної віри своєї над усіма іншими світив? Де й інші дорогі й однаково неоціненні тієї ж корони камінці — значні руських князів роди, неоціненні сапфіри і безцінні діаманти — князі Слуцькі, За-славські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чорторийські, Пронські, Руженські, Соломерецькі, Головчинські, Крошин-ські, Масальські, Горські, Соколинські, Лукомські, Пузини й інших без ліку, що їх поодинці вичисляти було б справою довгою?
Де при тих і інші неоціненні мої клейноти?
Родовиті, — мовлю,— славні, відважні, дужі й давні, по всім світі в добрій славі, потужності і мужності знаного народу російського доми — Ходкевичі, Глібовичі, Кішки, Сапіги, Дорогостайські, Войни, Воловичі, Зіновичі, Паци, Халецькі, Тишкевичі, Корсаки, Хребтовичі, Тризни, Горностаї, Бокії, Мишки, Гойські, Семашки, Гулевичі, Ярмолин-ські, Чолганські, Калиновські, Кирдеї, Загоровські, Мелешки, Боговитини, Павловичі, Сосновські, Скумини, Потії та інші?
Не згадую тут широкої в границ-ях Російської землі, князівств і повітів коштовної тієї шати моєї, незліченними перлами і різних барв камінцями рясно усипаної, котрою я постійно прикрашалась.
Чи ж не ви, злочинці, з мене сю оздобну шату злупили і над бідним тілом моїм, з котрого всі ви вийшли, з насміхом і глумом знущаєтесь? Але ж проклятий всяк, хто на наругу голизну матері своєї одкриває. Прокляті і ви, котрі з голизни моєї насміхаєтесь і тішитесь.
Прийде той час, коли ви усього того соромитись будете.
Ліпше було б вам воістину не пізнавати світлості правди, аніж, пізнану, одкинути, згасити і заглушити. Бо ж хіба ти пастир, якщо пастирством хизуєшся, а згубою овечаток ганьбиш бога? Хіба ж ти ієрей, якщо висвяченням величаєшся, а заплямування світлості бога зрікаєшся?
Ані життя, ані звичаї, ані ходіння,
па“дстТпники ані одіння вас учителями не роблять. мають Ні мудрість, ні освіта, ані здатність
красномовства про посвячення і пастирство ваше не свідчать. Усі ви єсте корчмарі й купці, в звичаях — домосиди, в розмовах — неуки, в ходінні диси облудні, а в одінні — вовки драпіжні.
А що ж сказати про розуму вашого прикмети?
Мудрість ваша, майстерність, розмова — безглузді, даремні і розпусні, забави — непристойні, в них самі ви разом з тими, котрі вам наслідують, гините.
То чому ж, пробі, ти ієреєм? Чому ж пастирем? Інших посвячувати посланий, а сам з ніг до голови опоганений лежиш! Пильність пастирства тобі довірено, а ти сам з голоду зімлілий, здихаєш!
О святителю, наскрізь осквернений!
О пастирю, з голоду струхлявілий!
Чи ти ж бо свічником для тих єси, що в темряві простоти пробувають?
Чи ти ж бо оком для тих єси, що в непізнанні євангельської світлості сліпнуть?
Чи ти ж бо рукою на підтримання тим єси, що в прірву шайтанської влади падають?
Якщо бога, необачні сини, не боїтесь, то хоч людей посоромтесь.
Пройміть серце і виточіть сумління, і отямтеся, і, усвідомивши гріхи свої, вдайтеся до покути.
Хоча б об одинадцятій годині гідно у винограднику пана свого послужіть, аби-сьте з тими, котрі од першої години працювати почали і цілий день спеку сонячну зносили, взяли заплату.
Вгамуйте сердечні зітхання конаючої матері вашої, утріть заплакані очі родительки своєї, аби ненароком криваві її сльози на вас не впали. Глядіть, щоб плач матері вашої не погубив вас.
Не титулом, а насправді станьте ієреями; не словом, а вчинком учителями бути старайтесь.
Та кому я се повідаю? До кого сі слова мої промовляю? Чи не об залізну стіну їх розбиваю а чи, швидше, не на вітер їх пускаю? Бо ж коли я їм теє повідаю, неначе із сонними розмовляю, котрі під кінець мови моєї питають: «Про що се вона?»
Легше було б мені воістину сіль і руду залізну в пазусі носити, аніж із безсоромними, злостивими і непокірними синами розмовляти!
Кому ж з того біда? Мені. Кому горе? Мені. Кому тяжко? Мені. Кому нужда? Мені. Я погорджена, я зневажена, я вигнана, я оббріхана.
Біда і вам, котрі мною згордували. Горе і вам, котрі мене зневажили. Тяжко і вам, котрі мене вигнали. Нужда і вам, котрі мене оббрехали.
Бо ж синівською безбожністю є до родичів непоштивість. А материнське прокляття синам є погибеллю.
Розсудливий син враз, мудре слово почувши, похваляє його і сприймає. А ви, нерозумні, повсякчас моїх слів слухаєте, та, що вам не до вподоби, тим нехтуєте.
Повідаю вам мудре слово щодня із пророків. Повідаю вам із апостолів. Наостаток і спасенну пана нашого і бога євангельську науку завжди перед вами викладаю. Та се мудрість, котра світу того розуми в глупство обернула і без котрої ніхто мудрим ані був, ані назватись ніколи не міг, котру ліпше набувати, аніж золото і срібло збирати. Бо ж дорожча вона над перла, каміння дорогоцінне і усі маєтності сього світу. Тривалість днів — у правиці її, а в лівиці — багатство і слава. Дороги її
