Українська література 17 століття - Автор невідомий
А зась, коли хто з наших, особливе против латинников, видасть книгу, теди такозого преслідувати і през зверхность свіцькую опримувати не встидаються. Нельзі теди, єно за таковими задатками, одступником, називаючимся «унеятом», одповісти і ісправитися правди своєї і вивод о собі дати, чого і право всіх народов допущаєт. Заїсте і нам, словесним і ра-зумним і вольної кондиції будучим, на таковії злії язики не пристоїть бути німими, ані в оном найдоватися прислов’ю: оі’алаїбєитої <»g e^xo}xevoi аішшаї — «нецвічонії, яко
риби влекомі, мовчать».
Яко ж я, найменший од духовних і свіцьких зацних особ,
0 то миогокрот уживаний, а праве як примушений будучи, за помоччю божією, склонив-ємся к написанню тоєї книги. Іначей не пристояло, єно ся покорити волі і жаданню правовірних. Особливе, аби-м у нікоторих не зоставав в ніяком вніманню, але аби-м освідчив ортодоксію свою, а судіям
1 преложоним показав, іж нас — правовірних — од них зле односять. А за тим, аби ласкавими ся і богобоязнійшими к народові роському ставити могли, а гріху того больш не помагали оскаржатєлєм нашим. К тому, аби ся противниці наші обачили, як апостол Петр мовить, аби в том, «в чом вас помовляють, якоби злочинцьов, постидалися злословящії ваше доброє в Христі житіє».
Повторе мовлю, іж тоє немалоє діло, надіючися на благодать духа пресвятаго, пред себе взяв-єм з любве і зичливості збавення так своїм правовірним братіям, яко тиж і к одступником і противником нашим, і всіх бовім збавенню словом і письмом повинні-сьми чинити старанне.
Взяв-єм ся єще з побудки самого сумніння, не менше хотя-чи противних і тих всіх, которії їм потугою і зверхностю свіць-кою помогають, остеречи сумніння, аби не мнимали о собі, же службу приносять богу, росов зводячи і тяжко іних суптель-ностю, а других і явне трапячи. Біда мні, яко апостол мовить, єсли не благовіствую! Біда мні, єсли був мовчав і правду утаївав! Біда і тим, которії, правди не знаючи, мучать і утискують! Не только то єст гріх, відаючи, грішити, але, гди і з невідомості грішимо. І «за гріх, в невідомості поповнений, карання придам»: і то «принос офіри буваєт», яко в книгах 4-х Моісея, главі 15, і Луки, главі 2, читаємо.
Аби нас кто за упорних не внимав, освідчити віру і правду свою повинні-хми. У нас, старої правовірної Росії, німаш упору, єдно статечность діаментовая. Не єст то упор при таковой вірі, которая як трваєт юж тому тисячний шестсотий і двадцятий ся пишет рок стати, але то єст сталость і статеч-ность живая. Живими бовім єсте-хми, гди [в] церкві Христо-вой тіло його святоє поживаємо і кров його правдиве п’ємо.
Задавали оних часов святим мучеником упор і шаленство, а неправо то на них волокли. Яко і на нас нині волокуть і змишляють. Не єсте-хми упорними, кгди так віруєм, яко апостоли учили, яко теологове вірили, а мяновите: Діонісій Ареопагіт ‘, Афанасій, Василій Великий, Григорій Назіан-ській, Іоанн Златоустий, Кириллове 2, Іоанн Дамаскін і Фео-філакт; ку тому, яко синоди визнали і ухвалили, і запечатували. Упорними суть жидове, туркове і всі єретикове, гди ся церкві правдивой і догматом святих отцов і каноном синодальним не покаряють.
К тому реку і то, іж не єст то милость, ані єдность — од-ступити віри, оддалитися того, що-хми з початку увірили, що нам подано, що нам приказано. Але то єст істинная милость і єдность — заховати то, що з початку приказано і подано. Яко Іоанн святий Богослов мовить «Тая бовім єст любов божія, аби приказання його захоЬали-сьми». Той же во вто-рой епістолії: «Тая єст любов, аби-хми ходили ведлуг приказання його, то єст приказаннє, яко єсте слишали од початку, аби-сте в нем ходили».
Ви теди що-сьте слишали од початку, нехай в вас пребиваєт, а єсли в вас пребудет, що-сьте слишали од початку, і ви в сині і в отці пребудеге. А ГІавел, святий апостол, упоминаєт, мовячи: «Которих речей научили-сьте ся, і приня-ли-сьте, і слишали-сьте, і виділи-сьте во мні, тії речі творіте, і бог покоя будет з вами». Що і декретом страшним Павел святий запечатував, анафему покладаючи на тих, которії би сміли проповідати і учити іначей і над то, що-хми юж приняли. До чоловіков неповингіі-хми міти люби большей і з ними ся єдночити, але больше правость віри і догмата святих отцов і синодальнії канони любити маєм і в таковой трвати єдності. Анафеми ся теж боїмо за то, гди би-хми над то, [що] юж подано і синодами приказано, міли приймати.
А єсли би ся хто одступником став, теди под декрет страшний анафеми мусить таковий подгіадати. Зачим до тих, которії нас, росов православних, одбігли і святого патріарха вселенського, архієпископа константинопольського, одступили, склонятися не можно, і оних одпаденнєм не погоршатися, ані ослабівати нам пристоїть, хоть би і вибранії були. Оповідив бовім сам Іїсус Христос одпаденнє такових, мовячи: «Абовім повстануть лжехристи і фальшивії пророці і дадуть знаменія великії і чюда, так, іж би звелй, би то могло бути, і вибрани> се предрекох вам».
Або і то малая. Оповідено, іж звізди з неба спадуть; тії разуміються — так світнії, в славі, в могутстві вельможі, яко тиж і знаменитії духовнії в церкві, которая єст небом земним.
0 которих то такових упалих звіздах і о муці їх апостол оповідив тими слови: «Звізди прелестния, которим хмура темності на віки єст захована».
А так теди таковий о написанню тої книги давши рахунок,
1 науку описую вкротці, іж в собі замикаєт: оборону православної віри святої кафоличеської всходньої апостольської церкви; другую оборону достоїнства канонов і привиліїв святих чотирьох всходніх — константинопольського, алек-сандрійського, антіохійського, ієрусалимсько^о — патріархов; при том одповіді одступним, глаголемим «уніатом», і іним противником нашим; і о біскупах старого Риму; ку тому
0 теперешнєм положенню греков і о |у]віренню народу російського, і о митрополитах
