Коріння Бразилії - Сержіу Буарке ді Оланда
У зазначеній праці доведено, що випалювання здавалося поселенцям, які оселялися посеред одвічних лісів, настільки очевидно необхідним, що їм навіть не спадало на думку згадати інші методи розорювання території. Їм здавалося, що родючість землі, розораної та розчищеної без допомоги вогню, не настільки велика, щоб компенсувати працю, затрачену на її вирубку, а перспективи вигідно продати вирубану деревину в найближчій окрузі були мінімальними.
Вільгельмі вважав подібну думку ілюзорною, оскільки економічні підстави, на які спирається той чи той метод праці, залежать не лише від витрат, необхідних на його застосування. Набагато вирішальніше значення мало б зіставлення продуктивності одного гектара, підготованого за іншими технологіями. Подібне порівняння показує, наприклад, що «урожай кукурудзи, посіяної на землі без випалювання, удвічі перевищує врожай, отриманий із ділянок, створених за допомогою вогню».
Крім того, що підпали псували родючість ґрунту, вони з легкістю винищували великі ділянки рослинності, спричиняли інші лиха, наприклад позбавляли птахів можливості влаштовувати свої гнізда. «А зникнення птахів супроводжується зникненням такого важливого чинника, як винищування всіляких шкідників. Тому в різних регіонах, де відбулося масштабне руйнування лісів, тля атакувала плантації мате, потрапляючи навіть до серцевини стовбурів і гілок, через що рослини були приречені на неминучу загибель. Також зі зменшенням площі лісів значно збільшується кількість ящірок».
Хоч би як там було, але німецькі поселенці, які за шістдесят років до того застосовували менш руйнівні методи, ніж випалювання, зрештою змушені були пристосуватися до традиційної бразильської системи, оскільки, як зазначається в одній пам’ятці тих часів, перегортаючи ґрунт, аби вирвати коріння, вони піднімають на поверхню шматочки мінералів, які заважають росту культур.
Після первинного очищення землі нічого не заважало використанню орала, про яке поселенці повинні були знати з практики, яка існувала у них на батьківщині. Але такого не сталося, за винятком дуже рідких випадків. Єдиний подібний випадок, який зміг зареєструвати Вільгельмі, стосується канадських і російських емігрантів-меннонітів німецького походження, які у період з 1927-го по 1930 рік оселились у парагвайській провінції Чако. Вони не просто приїхали з твердим наміром обробляти землю за допомогою орала, а й з суто релігійних причин були завзятими супротивниками системи випалювання. Причому настільки завзятими, що відмовилися від нагоди, яка виникла пізніше, переїхати до лісових районів бразильського штату Санта-Катаріна.
За Вільгельмі, дві причини достатньо чітко пояснюють сталість найпримітивніших методів рільництва у німецьких поселеннях на півдні Бразилії. Перша полягає в тому, що ці поселення розкидані здебільшого вздовж гірського району та розташовані на схилах пагорбів обличчям до долини. Власне, структура ділянок у подібних випадках не дозволяє використання орала. З іншого боку, частина поселенців, які оселилися на рівнині, зрештою перейшли на європейську систему обробки землі. Але не всі. Багато хто залишався й досі залишається вірним мотиці й тільки мотиці. Річ у тім (і це друга причина, яка може пояснити нам сталість примітивних процесів), що досвід кількох рільників показав, що використання орала часто виявляється непродуктивним у певних тропічних і субтропічних регіонах. Багато найпрогресивніших поселенців змушені були дорого заплатити за подібний досвід, як це сталося, наприклад, у поселенні Нуева-Херманія на півночі Парагваю, заснованому в 1887 році. Ті, хто не збанкрутів, змушені були повернутися до мотики й більше не збиралися відмовлятися від неї, оскільки були цілком переконані, що лісовий ґрунт може бути зруйнований не лише вогнем, а й оралом.
Подібні невдачі[103] не слід тлумачити як прояв інертності та збереження застарілих звичок. Це радше заклик до попереднього аналізу особливостей ґрунту кожного району, який треба здійснити, перш ніж впроваджувати покращення сільськогосподарської техніки. Зазначений вище досвід вказує лише на те, що використання орала стає шкідливим, коли леміш перегортає ґрунт на такій глибині, що ховає тонкий шар гумусу під неродючою землею, позбавленою мікроорганізмів і взагалі органічних речовин, необхідних для розвитку вирощуваних культур.
Було проведено дослідження на інших континентах задля підтвердження спостережень, здійснених Саппером[104] і Вільгельмі у тропічній Америці. Так, коли велика ткацька фабрика з Ляйпцига спробувала впроваджувати на плантаціях бавовни в Садані (Центральна Африка) сучасні методи, використовуючи для цього орала, які обробляли землю на глибині від 30 до 35 сантиметрів, відбулося негайне і катастрофічне падіння продуктивності.
Після з’ясування причини цієї невдачі почали використовувати орало тільки на поверхні ґрунту, що дало кращі результати. Як же тоді пояснити, що єзуїти у своїх місіях у Парагваї від самого початку успішно застосовували орала? Причина має полягати в тому, що орала, які до своїх американських
