Коріння Бразилії - Сержіу Буарке ді Оланда

країни. Спонтанна колективна праця могла народитися тільки тоді, коли вона мала змогу задовольнити певні колективні відчуття та емоції, як це відбувається з роботами, в якійсь спосіб пов’язаними з релігійним культом. Ідеться про такі випадки, як, наприклад, будівництво старого кафедрального собору Ігуапе наприкінці XVII століття, коли пліч-о-пліч працювали видатні особи та простолюд поселення, які носили каміння з узбережжя до місця, де будувалася споруда[71], або старого кафед­рального собору Іту, зведеного в 1679 році за допомогою мешканців, які всі разом здалека носили на голові щебінь, з якого й були збудовані мури[72]. Не важко помітити тут прихильність португальським традиціям, які закріпилися й у Бразилії, принаймні від часів Томе ді Соузи[73] і будівництва міста Салвадор.

Інші звичаї, такі як допомога або колективна мобілізація, коли лісоруби й селяни допомагали одне одному під час рубання лісу, на плантаціях, збираючи врожай, під час будівництва домів, прядіння бавовни, здебільшого були запозичені у корінного населення. Здається, ці звичаї ґрунтувалися на сподіванні на взаємну допомогу, а також на відчутті піднесення й збудження, що надають спільні вечері, танці, розчарування й суперництво, які обов’язково супроводжують подібні роботи. Якщо люди допомагають одне одному, зазначає спостерігач XVII століття, то роблять вони це «скоріше спонукаємі тваринницьким духом, аніж любов’ю до праці»[74]. Очевидно, що подібні пояснення слушні лише тією мірою, якою свідчать про найбільш ексцентричні та показні боки справжнього життя: це чи реалізм грубого штибу, чи карикатура.

З іншого боку, було б ілюзорним намагання поєднати наявність цих форм колективної діяльності з будь-якою тенденцією до дисциплінованої та сталої співпраці. У дійсності матеріальна мета спільної праці у подібних випадках набагато менш важлива, ніж почуття та схильності, які змушують індивідуума або групу індивідуумів приходити на допомогу своєму сусідові або другові, які цієї допомоги потребують.

Для встановлення значення цієї спільної праці непогано було б звернути увагу на відмінність між справжньою «спів­працею» та «послужливістю» (або ж, як її називають англійці, helpfulness — корисливістю), яку дозволили виявити новітні антропологічні дослідження, після перевірки та співставлення еталонів поведінки різних народів[75]. Ця відмінність певним чином пов’язана з різницею між «змаганням» і «суперництвом», встановленою попередніми дослідженнями.

Як змагання, так і співробітництво — це види поведінки, спрямовані, хоча й по-різному, на досягнення спільної матеріальної мети: це передусім їхній взаємозв’язок із зазначеною метою, яка окремих людей або поєднує між собою, або роз’єднує. При суперництві, навпаки, так само як і при послужливості, спільна матеріальна мета має відносно другорядне значення: головним тут є шкода або користь, яку одна із сторін може принести іншій.

У суспільстві, яке має настільки індивідуалістські коріння, як наше, цілком зрозуміло, що майже завжди вирішальне значення мали прості зв’язки між людьми незалежними й, навіть більше, позбавленими будь-яких прагнень до справжньої співпраці між індивідуумами. З одного боку, угруповання людей і особисті зв’язки, навіть і хиткі, а з другого — боротьба між групами, між сім’ями, між земляцтвами призвели до того, що суспільство представляло собою дещо незграбне й аморфне. Здається, характерною особливістю бразильського життя тієї епохи була акцентована прихильність, ірраціональність, пасіонарність, а також стагнація або ж радше певна атрофія таких якостей, як порядок, дисципліна, раціональність, тобто як раз протилежне тому, що могло б підійти для суспільства, яке стало на шлях своєї політичної організації.

Впливу негрів — не просто чорношкірого населення, а передусім рабів — це суспільство не могло більш-менш серйозно протистояти. Манірна та вкрадлива насолода із давніх-давен заполонила всі царини колоніального життя. Вона відбилася навіть у літературі й мистецтві передусім починаючи від XVIII століття й епохи рококо. Смак до екзотичного, до розслабленої чуттєвості, до кокетування й флірту, до сентиментальних капризів забезпечив цій насолоді благодатний ґрунт й дозволив навіть перетнути океан й виявити себе у Лісабоні в музично-поетичних жанрах лундус і модіньяс мулата Калдаса Барбози[76]:

Там, у Бразилії, солодка ніжність наша І добра, і тягуча й соковита. Прекрасна і смачна, мов меду чаша, Добром і чистотою оповита. Послухай, люба, що таке кохання, Жадане, мов бразильських снів зітхання.[77]