Коріння Бразилії - Сержіу Буарке ді Оланда
Із плином часу проникнення чужої крові не зменшувалося, а навпаки, тільки збільшувалось, і відбувалося це не тільки у містах. У 1655 році Мануел Северін ді Фаріа[49] жалівся, що більшість рільників використовували працю чорних рабів із Гвінеї та мулатів. А наприкінці наступного століття відома хода Пассуш[50] у Лісабоні являла собою видовище, порівняне з тим, що можна спостерігати у будь-якому бразильському місті, де кількість чорних учасників була набагато помітнішою. Один із іноземних гостей зазначав у 1798 році, що у процесії брали участь близько «4-5 тисяч душ, причому більшість із них становили негри й мулати, негритянки й мулатки». А в іншому свідченні, написаному за сімдесят років до цієї дати, смаглявий колір шкіри португальців приписували клімату та здебільшого «змішанню з неграми, що є звичайною річчю серед простого люду».
Тож стає зрозумілим, що у цій країні відчуття відстані між господарями та трудящою масою, представленою кольоровим населенням, найімовірніше вже зникло. Раб із плантацій і копалин уже не був простим джерелом енергії, людським вугіллям, яке очікувало, що індустріальна доба використає його як пальне. Досить часто їхні стосунки із господарями варіювали від стану залежного до стану підзахисного, ба навіть до статусу товариша й близького. Їхній вплив звивистими шляхами долав межі родинних домівок, діючи начебто як розчинник будь-якої думки про розподіл на касти й раси, руйнуючи будь-який лад, заснований на подібному поділі. Це було загальне правило: воно не заважало існуванню окремих випадків, коли докладалися зусилля, спрямовані на обмеження занадто великого впливу кольорового населення на життя колонії, як-от королівський наказ від 1726 року, яким будь-якому мулатові до четвертого коліна заборонялося обіймати посади в муніципальних органах влади штату Мінас-Жерайс. Ця ж заборона поширювалася й на білих чоловіків, одружених із кольоровими жінками[51]. Але подібні резолюції, які, судячи з усього, були спричинені заколотом, організованим у цьому капітанстві[52] кілька років до того неграми й мулатами, були приречені на те, аби залишитися на папері й серйозно не завадити схильності населення до подолання всіляких соціальних, політичних і економічних бар’єрів між білими й кольоровими, між вільними й рабами[53].
Корона також інколи без вагань пом’якшувала завзятість деяких службовців, які виступали найзатятішими супротивниками зазначеної вище тенденції. Так, наприклад, сталося, коли у 1731 році губернатор Пернамбуку видав наказ про призначення на посаду прокурора бакалавра Антоніу Феррейри Кастру, незважаючи на те що новопризначений був мулатом. Оскільки, як зазначається у наказі короля Дона Жуана V[54], «той недолік, що у нього темна шкіра, не заважає йому посісти цю посаду. І ми застерігаємо Вас через цю обставину звільняти призначеного мною бакалавра, аби просунути й зберегти на посаді людину без освіти, яка за законом ніколи не могла б обійняти цю посаду, якщо на неї претендує освічений бакалавр»[55].
Необхідно визнати, що подібні вільності не були загально прийнятними. У будь-якому разі «расистська» нетерпимість, як сказали б сьогодні, ніколи так і не перетворилася, принаймні зовні, на визначальний чинник для вживання заходів, які дозволяли закріплювати деякі конкретні посади тільки за білими людьми. Набагато значущою від подібної расової нетерпимості була ганьба, яка традиційно асоціювалася з виконанням певних видів так званої брудної праці, котрою змушені були займатися раби й котра поширювалася не тільки на того, хто займався цією працею, а й на його нащадків. Саме цією, більш ніж будь-якою іншою, причиною пояснюється надзвичайна важливість, якої завжди набувало для португальців походження.
Також немає іншого
