Коріння Бразилії - Сержіу Буарке ді Оланда

правдоподібного пояснення тому фактові, що індіанці та метиси мали право на ті види роботи, виконання яких за законом було заборонено неграм і мулатам. Визнання громадянської свободи індіанців, навіть коли йшлося не про що інше, як про «опікувану» або «підопічну» свободу, згідно з хитромудрою дискримінацією юристів певним чином дистанціювало їх від соціального ганебного клейма, пов’язаного з рабством. Цікаво зазначити, як деякі характеристики, які традиційно приписуються бразильським індіанцям і які несумісні з рабством, а саме їхнє «ледарство», їхня неприязність до дисципліни, їхня «непередбачуваність», їхня «нездержливість», їхній неприхований потяг до радше хижацької, ніж продуктивної діяльності, чудово відповідають традиційним стандартам життя аристократії. І мабуть, саме тому, намагаючись передати у національних термінах середньовічну тематику, притаманну європейському романтизмові, такі письменники ХІХ століття, як Ґонсалвес Діас і Аленкар[56], закріпили за індіанцями традиційні чесноти старовинних ідальго та кабальєро, тоді як негри повинні були задовольнятись у найкращому разі роллю покірної або бунтівної жертви.

Замість того, аби засуджувати змішані шлюби між індіанцями та білими, португальський уряд неодноразово намагався заохочувати їх. У широко відомому указі від 1755 року зазначалося, що у подібних випадках подружжя «не покриваються жодною ганьбою, а навпаки, є придатними для призначення на різні посади у містах, де вони проживають. Це ж саме стосується й їхніх дітей і нащадків, які навіть матимуть привілейоване право для одержання будь-якої посади, почесті або сану без жодних обмежень. При цьому під загрозою тюремного ув’язнення суворо заборонялося називати їх кабокло[57] або іншими подібними найменуваннями, які можна оцінити як образливі». Негри та нащадки негрів досі були приречені, принаймні згідно з деякими офіційними документами, до непрестижної праці, negro jobs, або ж негритянської праці, яка принижує як людину, котра виконує цю працю, так і всіх її нащадків. Настільки, що указом від 6 серпня 1771 року віце-король Бразилії наказав звільнити з посади голови капітанства одного індіанця, оскільки він «проявив такі низинні почуття, що одружився з негритянкою, заплямувавши свою кров цим союзом, унаслідок чого став непридатним обіймати зазначену вище посаду»[58].

* * *

Одним із наслідків рабства та гіпертрофії сільськогосподарської праці на латифундіях у структурі бразильської колоніальної економіки була практична відсутність будь-яких серйозних зусиль в інших сферах виробництва, спрямованих на співпрацю, на відміну від того, що відбувалося в інших країнах, у тому числі в іспанських колоніях в Америці. У Бразилії майже не було нічого подібного до того, про що пише один перуанський історик щодо процвітання об’єднань ремісників-механіків, які існували вже в перше століття завоювання Ліми, з усіма їхніми присяжними наглядачами й податковими інспекторами, тарифами щоденної оплати, іспитами на відповідність посаді, реєстрацією, обов’язковим відпочинком по неділях і благодійними фондами взаємної допомоги у різних ремісницьких спілках. Ще й сьогодні відомий статут об’єднання срібних справ майстрів Королівського міста, рукопис якого зберігається в Громадській благочинній спілці перуанської столиці. Ці ремісники, у своїй більшості індіанці та метиси, мали власну каплицю в лівому нефі собору Святого Августина. Організація встановила досконалу систему винагороди та пенсій за віком для сімей членів об’єднань. У 1578 році у каплиці Святого Кріспіна та Святого Кріспініана чоботарі та шкіряники заснували власне об’єднання. Там вони проводили свої наради та свята. Як і в Бразилії, але у набагато більших масштабах назви ремісничих об’єднань отримали вулиці та площі, на яких були зосереджені лавки й іноді помешкання їхніх членів: ґудзикових справ майстри, забійники, майстри з виготовлення циновок, майстри з виготовлення ковдр і покривал, продавці готового плаття, шинкарі, капелюшники (які виготовляли фетрові капелюхи із вовни вікуньї[59] або брилі із волокон хіпіхапи[60]), майстри з виготовлення шпаг, гітарних справ майстри, олійники, миловари та ковалі. Також вистачало лимарів, у більшості своїй білих, індіанців і метисів, а негри й мулати, як правило, працювали хірургами й цирульниками. За ними йшли об’єднання майстрів з виготовлення сідел і виробників запряжних прикрас і збруї, плавильників, майстрів з чорного дерева, теслярів, містобудівників, каменярів, шкіряників, дубильників шкіри, виробників свічок, майстрів із виготовлення рукавичок, чоботарів, які шили м’яке жіноче взуття, кравці або шевці (останні були білими, їхнє братство базувалось у Сан-Франсіско Гранде), кондитерів і пиріжників. Ці об’єднання, остаточно організовані доном Франсіско де Толедо[61], протягом багатьох років були для віце-ко­ро­лівства гарантією процвітання, багатства й стабільності, попри мінливість гірничої галузі та занепад іспанської колоніальної імперії[62].

У Бразилії організація ремесел за завезеними з метрополії лекалами розхитувалася домінуючими тут умовами, а саме: тотальна перевага рабської праці, хатнє виробництво, здатне забезпечити відносну незалежність багатих людей, яка, з іншого боку, гальмувала торгівлю, та, зрештою, брак вільних ремісників у містах і селах.

У старих муніципальних документах часто можна зустріти скарги на ремісників, які або безкарно порушують свої професійні статути, або ухиляються від узаконених іспитів,