Коріння Бразилії - Сержіу Буарке ді Оланда
Пер. Л. Губарєвої
Витончена навіть у жорстокості, такої, що зневажає суспільні чесноти, зм’якшує та присипляє будь-яку по-справжньому продуктивну енергію, «мораль раба» панувала в органах управління, економіці та релігійних переконаннях тогочасної людини. Навіть процес створення світу вважався ними певною недбалістю й проявом слабкості Бога.
Успіх іншого типу колонізації, який впроваджували голландці, навпаки, міг ґрунтуватися на організації дієвої системи захисту суспільства конкістадорів від таких руйнівних принципів. Але стала б нам у пригоді подібна система? Брак гнучкості у голландців, поза сумнівом, щедро компенсувався методичним і узгодженим підприємницьким духом, працездатністю та суспільною єдністю. Тільки от той тип поселенців, який вони змогли нам запропонувати протягом усього періоду свого панування на північному сході Бразилії, був найменш придатний для країни, що створювалася. Відібрані серед усіляких авантюристів з усіх країн Європи, «втомлені від переслідування люди» прибули ні мало ні багато у пошуках незліченних статків і не планували пускати міцні коріння на цій землі.
Провал кількох колоніальних експериментів Нідерландів на американському континенті протягом XVII століття частково і, мабуть, цілком справедливо пояснювався відсутністю у метрополії причин для незадоволень, які б підштовхнули до широкомасштабної еміграції. Насправді, як зазначає історик Г.І. Прістлі[78], це фіаско було свідченням успіху голландської республіки як національного утворення[79]. Дійсно, економічні та політичні умови Об’єднаних провінцій досягли такого рівня процвітання після років боротьби за незалежність, що до офісів Вест-Індської компанії[80] у пошуку квитків зверталися лише відставні солдати, які втратили свої домівки внаслідок Тридцятирічної війни, німецькомовні біженці, яких згадує Каспар Барлеус[81], дрібні ремісники, торговці (частково євреї португальського походження), трактирники, учителя початкової школи, повії й «інший набрід», повідомляє нам дослідник історії Голландської Бразилії. До складу війська Вест-Індської компанії, яке боролося в Пернамбуку, входили головно німці, французи, англійці, ірландці та голландці[82].
Серед найвідоміших генералів цього війська слід згадати польського аристократа Кшиштофа Арцішевського[83], який був змушений залишити батьківщину через переслідування за социніанство[84] та антиєзуїтські ідеї, та німця Зиґмунда фон Шкоппа, про походження та життєвий шлях якого до сьогодні напевно нічого не відомо.
Космополітичне, рухоме, здебільшого міське населення зосереджувалося у великій кількості в Ресіфі або у тільки-но споруджуваному Мауріцштаді[85], який розростався на острові Антоніу Ваз. Цим воно передчасно прискорювало класичний розподіл між селом і містом, між землевласником і вуличним торговцем, розподіл, яким пізніше буде позначена майже вся історія Пернамбуку.
Подібний міський прогрес став новим явищем у житті Бразилії, явищем, яке допомагає краще розрізнити між собою два процеси колонізації: фламандський і португальський. У той час, коли у решті Бразилії міста залишалися бідними придатками сільських угідь, столиця Пернамбуку «жила власним коштом». Місто пишалося такими монументальними спорудами, як палаци Шонзіхт (Schoonzicht) і Фрайбург (Vrijburg). У розкішних парках зберігалися найрізноманітніші зразки місцевої флори та фауни. Саме там учені Пізо[86] та Маркґрейв[87] брали підручний матеріал для свого твору «Historia naturalis brasiliae» («Історія бразильської природи»), а Франс Пост
