Коріння Бразилії - Сержіу Буарке ді Оланда

Рільники зазвичай відвойовували нові земельні ділянки в глибині хащі, тому рідко два покоління минали без того, щоб якась фазенда не змінила свого розташування або власника. Подібна нестабільність, коріння якої, своєю чергою, сягає індіанських звичаїв, була ще одним підтвердженням застарілого характеру сільськогосподарської праці. Оскільки нікому не спадало на думку підживити виснажену землю добривом, тому й бракувало стимулів для здійснення яких-небудь прогресивних кроків. Швидко закріпилася думка про те, що бразильські землі витримують лише застосування палиці та мотики. У Сан-Паулу, як і в інших місцях Бразилії, спроби використання менш відсталих процесів розпочалися тільки з другого століття колонізації або трохи раніше — в інвентарній відомості, датованій 1637 роком, серед знарядь, які залишилися після одного рільника у районі Парнаіба, вже згадується «залізне рало»[33]. Це переконання було настільки сильним, що зачепило навіть мешканців королівства, як засвідчує в 1766 році один із капітан-генералів у листі на адресу тогочасного графа Оейраша[34]. Усі, стверджує він, дотримуються думки, що земля у Бразилії родюча лише на поверхні, «що не можна використовувати орало, що деякі вже користувалися ним і втратили все, що мали. Зрештою, всі кажуть в один голос одне й те ж саме»[35].

Якщо подібне траплялося з португальцями, то не дивно, що вже у наші дні такі самі хижацькі й згубні методи використовують поселенці суто германського походження, до того ж не тільки в тропічній зоні на низинах штату Ешпіріту-Санту, а й в регіонах з відносно помірним кліматом, як-от Ріу-Гранді-ду-Сул[36]. У будь-якому разі це пояснюється головно тим, що ці поселенці були за походженням із торгового чи міського середовища. Їхня незначна кількість, обмежені статки, які вони мали у своєму розпорядженні при переїзді зі Старого Світу, значною мірою пояснюють ту квапливість, з якою вони запозичували техніку праці бразильців португальського походження[37]. Можна сказати, що в сільському господарстві погані методи, а саме застарілі, шкідливі та спрямовані тільки на отримання непомірного й негайного зиску, мають тенденцію витісняти прогресивніші методи землекористування. Сталося так, що в Бразилії місцеві умови від самого початку майже нав’язували переселенцям чимало цих «поганих» методів, і щоб позбутися їх, потрібні були енергійність, терплячість і системний підхід.

Із упевненістю можна стверджувати тільки те, що португальці та їхні нащадки ніколи не відчували справжнього стимулу прикладати для цього певні зусилля. Їхнє порівняння з колонізаторами інших земель, де переважало сільське господарство, що ґрунтувалося, як і наше, на рабській праці, на монокультурному виробництві, на великій приватній власності, завжди унаочнювало, як багато вони вимагали від землі і як мало від неї отримували. За винятком суто кількісного критерію, методи, які вони впровадили в Бразилії, не показували жодного суттєвого поступу порівняно з тими, які ще до них практикувало корінне населення країни.

Контраст між звичайними умовами сільськогосподарської праці в Бразилії, навіть у другій половині ХІХ століття, та умовами, які переважали на півдні США, більш разючий, ніж ті схожі риси, які так люб’язно підкреслюють і перебільшують деякі історики. Фазендейро — вихідці з південних штатів Америки, які близько 1866 року емігрували до Бразилії й вплинули, свідомо чи ні, на поширення використання орала, культиваторів, коліс і боронування на сільських угіддях штату Сан-Паулу, далеко не поділяли подібної думки. Деякі документи тих часів, навпаки, свідчать про той подив, ба навіть страх багатьох із них, який на них справили надзвичайно примітивні методи, що панували там. В одному з цих документів ідеться про те, що бразильські раби вирощували бавовник так само, як північноамериканські індіанці — кукурудзу[38].

Головний принцип, на якому від самого початку колонізації створювалося багатство країни, ні на мить не втрачав свого значення в аграрному виробництві. Усі прагнули витягнути із землі її багатства, не приносячи при цьому великих жертв. Або ж, як казав найдавніший бразильський історик, вони хотіли користуватися землею не як господарі, а як узуфруктуарії[39] — «тільки користуватись її плодами та залишати її після себе зруйнованою»