Коріння Бразилії - Сержіу Буарке ді Оланда
Насправді ж між цими двома типами не існує ані абсолютного протиставлення, ані радикального непорозуміння[15]. Обидва більшою чи меншою мірою переплетені у численних комбінаціях, тож, зрозуміло, що у чистому вигляді вони можуть існувати хіба що в ірреальному світі. Але також не підлягає сумніву й те, що обидва ці типи дозволять нам якнайкраще впорядкувати наші знання про людей і соціальні групи. І саме в цьому суперіндивідуальному вимірі вони набувають неоціненної значущості для вивчення формування й еволюції суспільства.
У справі завоювання та колонізації нових світів «працівник» (у прийнятому тут сенсі) відіграє дуже обмежену, майже нульову роль. Та епоха сприяла відчайдушним учинкам і подвигам, винагороджуючи людей широкого розмаху. І не випадково на американському континенті опинилися, повністю віддаючись цій справі, саме народи, в яких тип працівника, який ми щойно вирізнили, опинився у найменш сприятливому середовищі.
Якщо це істинно для Португалії та Іспанії, то теж саме можна сказати й про Англію. Потужний індустріальний вибух, який переживала Велика Британія протягом ХІХ сторіччя, сприяв зародженню далекої від реальності думки щодо англійського народу, думки, якої не поділяли предки сучасних англійців. Правда в тому, що типовий англієць не є працелюбним і не наділений аж занадто жагою до ощадливості, такою характерною їхнім найближчим європейським сусідам. Навпаки, англієць тяжіє до безтурботності та марнотратства, а понад усе цінує «гарне життя». Саме такою була пересічна та майже одностайна думка іноземців, які відвідували Велику Британію до початку вікторіанської доби. Такої самої думки дотримувалися філософи й економісти, які шукали причину, котра б пояснила відставання, що протягом тривалого часу зазнавала країна у порівнянні зі своїми конкурентами.
У 1664 році в памфлеті під назвою «Багатство Англії у зовнішній торгівлі» Томас Ман[16] критикував своїх співвітчизників за непередбачливість, легковажний спосіб життя, нестримну любов до розваг і розкоші, безсоромні лінощі, «які суперечать закону Божому та звичаям інших народів», та пояснює саме цими пороками їхню нездатність серйозно конкурувати з голландцями[17]. Подібні ідеї вже за наших часів висловлює відомий історик і знавець англійського національного характеру Вільям Ральф Індж[18]. Настоятель собору Святого Павла у своїй книжці, багатій цікавими думками, зауважує, що «середній англієць наразі не має жодної схильності до безустанної, працьовитої старанності німців чи до ощадливої помірності французів». І додає до цього спостереження ще одне, яке у багатьох може викликати збентеження через свою несподіваність: «Безтурботність — це порок, який ми поділяємо радше з уродженцями деяких спекотних країн, ніж з жодним іншим народом Північної Європи»[19].
Ця неприхильність до праці, принаймні до праці, яка не несе швидкої віддачі, ця безтурботність, про яку згадує настоятель Індж, хоча вочевидь і не підштовхує до авантюрних дій, усе ж таки досить часто негативно позначається на прагненні розпочинати великі справи. Як ще можна пояснити той факт, що іберійські народи виявили неабиякі здібності у зазіханні на матеріальні блага інших континентів? «Для португальця, — писав один мандрівник наприкінці XVIII століття, — легше зафрахтувати корабель для плавання до Бразилії, ніж дістатися верхи від Лісабона до Порту»[20].
І хіба ось ця притаманна нашим співвітчизникам жага «халявного» процвітання, почесних титулів, володінь і легкого багатства не є одним із найочевидніших проявів авантюрного духу? Ще й сьогодні ми щодня зустрічаємось із численними нащадками військового часів Ешвеге[21], який не соромився клопотати про те, щоб йому дали місце при дворі, чи дрібного писаря, який не побоявся попросити для себе посаду губернатора, або ж звичайного лікаря, майстерність якого обмежувалася вмінням поставити банки, який прагнув перетворитися на лейб-медика королівства... Нерідко наша дієздатність
