Коріння Бразилії - Сержіу Буарке ді Оланда

У результаті виникало взаємне непорозуміння, яке з боку індіанців майже завжди втілювалось у формі впертого опору, у тому числі мовчазного й пасивного, наказам панівної раси. У цьому вони були по­діб­ні арауканам з Антильських островів, про яких французькі поселенці казали, порівнюючи їх із неграми: «Regarder un scuivage de traveis c’est le battre, le battre c’est le tuer — battre un negre c’est le nourrir»[26].

У напівкапіталістичному виробництві, яке було здебільшого орієнтовано на зовнішнє споживання, неминуче по­вин­ні були переважати в основному кількісні критерії. Дійсно, лише з певними застереженнями можна застосовувати слово «сільське господарство» до процесів землевикористання, які широко впроваджувалися в країні на плантаціях цукрової тростини. За такого ведення господарства європейський підхід виявився ще більш згубним, аніж примітивні методи, які застосовували індіанці на своїх плантаціях. Якщо в деяких випадках поселенцям і вдалося закріпитися на місцевості, не варто пояснювати цей факт дбайливою прив’язаністю до землі, притаманною селянам суто аграрних народів. Річ у тім, що завдяки щедрій й багатющій природі Бразилії величезні земельні ділянки використовувалися й сьогодні ще використовуються як для розробки корисних копалин, так і для сільського господарства. Якби не було робочої сили рабів і цієї родючої землі, землі, яку розбазарюють і руйнують замість того, щоб ретельно оберігати, подібна ситуація була б неможлива.

Поза сумнівом, португальці прибули сюди у пошуках багатства, але багатства, здобутого ціною зухвалої відваги, а не ціною наполегливої праці. Саме того багатства, яке насправді вони звикли отримувати в Індії, торгуючи спеціями та дорогоцінними металами. Прибутки, які вони мали від самого початку, повністю покрили зусилля, витрачені на розведення цукрової тростини та виробництво цукру для європейських ринків, адже вони, зрештою, докладалися потом і кров’ю негрів, утім, слід було зробити так, аби ці зусилля були максимально примітивними, якнайкраще пристосувавши їх до чіткого виконання різних операцій.

Отже, природа цивілізації, розбудована португальцями в Бразилії із впровадженням цукрової промисловості, не була суто аграрною. Вона не була такою, по-перше, оскільки не цього прагнув авантюрний геній, який привів їх до Америки. По-друге, це пояснюється малою кількістю населення королівства, що не дозволило провести широкомасштабну еміграцію сільськогосподарських працівників. І нарешті, за тих часів сільське господарство не посідало провідних позицій у тогочасній Португалії. У тому ж самому 1535 році, коли Дуарте Коелью[27] висадився в дарованому йому Пернамбуку, гуманіст Кленардо[28], який писав із Лісабона своєму другові Латонію, повідомив про жахливі умови життя на селі: «Якщо десь до сільського господарства й ставляться з презирством, — писав він, — так це, безперечно, в Португалії. Отже, хочу тобі повідомити, що те, що є головним нервом кожної нації, тут украй послаблене. Навіть більше, якщо й є якийсь народ у світі, більш схильний до ліні, ніж португальці, то я навіть і не знаю, де він існує. Кажу передусім про тих, хто мешкає на південь від Тежу та дихає зблизу африканським повітрям». А через деякий час, у відповідь на критичні зауваження Себастьяна Мюнстера[29] на адресу мешканців Піренейського півострова, Даміан ді Ґойш[30] припускав, що сільськогосподарська праця менш приваблива для його співвітчизників, аніж морські подорожі та слава, здобута в боях і завоюваннях[31].

Коли ми шкодуємо, що рільник у Бразилії надзвичайно тривалий час нібито «чіплявся» за відсталі підходи, нехтуючи технічним прогресом, який міг би підвищити рівень виробництва, не слід забувати про зазначені вище чинники. Крім того, слід враховувати, що тропічний клімат часто ставить могутні та неочікувані перешкоди на шляху до впровадження технічних покращень. Якщо техніка ведення сільського господарства, запроваджена в Бразилії португальцями, у деяких випадках відставала від європейської — за багатьма параметрами навіть на тисячоліття, — то цьому не меншою мірою, ніж інерція та пасивність поселенців, сприяв й опір природи, природи, яка дуже відрізнялася від європейської. Наприклад, нечасте використання орала у нашому традиційному рільництві значною мірою пояснюється складнощами, які виникали під час його застосування на землях, де залишалася буйна тропічна рослинність. Тож стає зрозумілим, чому орало не набуло поширення, хоча такі спроби робилися задовго до тієї доби, коли, як вважається, воно було введено в ужиток.

Є дані про те, що на землях власників найбагатших плантацій тростини Реконкаву в Салвадорі (штат Баія) використання орала було поширене вже наприкінці XVII століття. У будь-якому разі слід пам’ятати, що його застосування обмежувалося винятково плантаціями цукрової тростини, де для отримання регулярних урожаїв потрібна заздалегідь очищена, вирубана та розрівняна ділянка. Утім, завдяки пам’яткам тієї епохи ми знаємо, що зазвичай плантатори-фазендейро використовували запряжки по десять, дванадцять або більше волів, які тягнули орало, що пояснюється не тільки слабкістю порід цих тварин у Бразилії, а й значними зусиллями, яких треба було докласти для освоєння й використання нових земельних