Коріння Бразилії - Сержіу Буарке ді Оланда
Відразу після проголошення республіки ми, як, мабуть, ніколи за такий короткий період, були охоплені лихоманкою інтенсивних реформ, які відбувалися саме у середині ХІХ століття, особливо у період з 1851-го до 1855 року. Так, у 1851 році розпочався етап повсюдного заснування акціонерних товариств. Того ж самого року було засновано Банк Бразилії, який через три роки було реорганізовано, внаслідок чого він отримав монополію у питаннях емісії грошей. У 1852 році було відкрито першу телеграфну лінію у місті Ріо-де-Жанейро. У 1853 році було засновано Сільський та іпотечний банк, який хоча й не мав привілеїв, наданих Банку Бразилії, але сплачував набагато більш «жирні» дивіденди. У 1854 році відкрився рух першою у країні залізницею протяжністю у 14,5 кілометрів від порту Мауа до станції Фрагозу. Будівництво другої ділянки залізниці, яка мала поєднати Двір зі столицею провінції Сан-Паулу, розпочалось у 1855 році.
Впровадження та поширення банківських кредитів, яких практично не існувало після ліквідації першого Банку Бразилії у 1829 році, та подальше стимулювання приватної ініціативи, прискорення та зростання кількості підприємств завдяки пришвидшенню обміну інформацією та, зрештою, впровадження сучасних транспортних засобів, які пов’язали центри аграрного виробництва з великими торговельними майданчиками Імперії, — усе це лише деякі з найважливіших наслідків зазначених подій. Не варто підкреслювати, що багатство, породжене новим типом спекуляцій, спричинених цими засобами, постійно збільшувалося не тільки поза, а й у першу чергу за рахунок традиційної сільськогосподарської діяльності. Навіть можна сказати, що тільки шлях, відкритий завдяки подібним трансформаціям, логічно міг привести до більш-менш швидкої ліквідації нашого старого сільського та колоніального спадку, тобто багатства, заснованого на застосуванні рабської праці та екстенсивного й застарілого використання земельних угідь.
Наївно було б пояснювати простим збігом у часі той факт, що період надзвичайного піднесення бізнесу, який проходив під керівництвом і на користь спекулянтів без роду та племені, відбувався безпосередньо після того, як було здійснено перший крок до скасування рабства, тобто до скасування торгівлі чорношкірими рабами.
Першим і, поза сумнівом, вирішальним і по-справжньому героїчним кроком, враховуючи складне переплетіння потужних торгових інтересів і не так інтересів, як національних уподобань і глибоко укорінених упереджень, став Закон Еузебіу ді Кейроша[111], спрямований на їхнє подолання. За допомогою британських парламентських документів Каложерас[112] зміг зібрати по-справжньому вражаючу картинку, в якій на той час переплелися опір і вперта завзятість. Неодноразово бунти, спричинені жорстокістю англійських каральних крейсерів, яким вдавалося блокувати бразильські кораблі у бразильських же портах, певним чином сприяли зміцненню суспільної думки на підтримку работоргівлі, закликаючи до патріотичних почуттів народу. До того ж не бракувало й традиційних аргументів споконвічних прихильників наявного статус-кво, які боялися нестабільного та непередбаченого майбутнього й прагнули будь-якою ціною зберегти спокій і стабільність чинних інституцій. Природно, вони вважали, що в такій новій і погано заселеній країні, як Бразилія, ввезення негрів ще протягом деякого часу було б у найгіршому разі неминучим злом, утім, значно меншим порівняно із загальним зубожінням, до якого могла б призвести нестача робочої сили.
З іншого боку, сам факт того, що найбільші статки, отримані від торгівлі рабами, були нажиті переважно португальцями, а не бразильцями, сприяв мобілізації населення проти завезення африканців і внаслідок цього на підтримку уряду, готового без вагань протистояти будь-яким нащадкам, навіть і самим численним, членам партії реставрації Бразилії. Відомо, що португалофобський націоналізм зрештою став справляти, безпосередньо або опосередковано, вагомий вплив на рух за скасування работоргівлі.
Особи, зацікавлені у работоргівлі, змогли організувати розвинену систему запобіжних заходів, які дозволяли їм відкрито займатися своєю діяльністю. Завдяки розвиткові досконалої системи прибережних сигналів і засторог, які попереджали про будь-яку небезпеку поблизу суден работорговців, а також субсидуванню заробітної платні, дачі хабарів службовцям, всебічному сприянню політичних і поліцейських переслідувань своїх супротивників вони були впевнені у своїй довічній безкарності, а також у невразливості своїх операцій. «У залежності від типу корабля, — писав Каложерас, — за 800-1000 конту вони виправляли собі бразильські або португальські документи, яких вимагали правила, з метою здійснення подорожі. Повернувшись з африканського узбережжя та висадивши людський вантаж, судно заходило з сигналом тривоги на борту. За 500 конту представник санітарної служби видавав необхідну довідку, і судно направлялося на карантин у районі Санта-Ріта, мировий суддя якого був компаньйоном порушників. Тим часом знищувалися всі ознаки перевезення рабів на судні й за 600 конту власник одержував нову санітарну довідку, в якій на цей раз підтверджувалося, що на судні все гаразд. Після цього корабель ставав на якір на звичайному причалі. Іноді судно з рабами проходило поблизу острова Раза, і доглядач маяка заходив з перевіркою: за 200 конту купувалось і його мовчання»[113].
Не дивно, що завдяки такій підготовці зацікавленим у работоргівлі особам вдалося розвинути, насамперед після 1845 року — року, коли було ухвалено білль лорда Абердіна
