Коріння Бразилії - Сержіу Буарке ді Оланда

">[114], дедалі більш прибуткову торгівлю, яка перетворила їх на справжніх фінансових магнатів Імперії. Можна легко підрахувати, який серйозний удар завдав Закон Еузебіу ді Кейроша, беручи до уваги той факт, що у зазначеному вище 1845 році загальна кількість завезених негрів становила 19 363 осіб, у 1846 — 50 352 осіб, у 1847 — 56 172, у 1848 — 69 тисяч осіб, у 1849 — 54 тисячі й у 1850 — 23 тисячі. Проте різке падіння, що відбулося в останньому році, було результатом не тільки ухвалення Закону Еузебіу ді Кейроша від 4 вересня, а й інтенсифікації каральної діяльності англійців щодо работорговців.

Ефективність ужитих заходів підкреслює той факт, що вже в 1851 році до країни було завезено лише 3287 негрів, а в 1852-му — сімсот. Після цього відмічалися лише одиничні випадки, наприклад, у Серіньянем, штат Пернамбуку, або у Сан-Матеус, штаті Ешпіріту-Санту, в результаті яких влада затримала понад п’ятисот африканців.

Зникнення работоргівлі, яка стала основою деяких найбільших і найміцніших статків тогочасної Бразилії, повинно було вивільнити капітали, що раніше були задіяні у работоргівлі. У деяких світлих голів з’явилася ідея якось зацікавити їхніх власників вкладати гроші в інші галузі бізнесу. Власне, заснування Банку Бразилії у 1851 році, здається, було пов’язано з добре продуманим планом використання цих ресурсів у межах великої кредитної установи. Автор ініціативи Мауа[115] через тридцять років потому напише у своїй «Заяві кредиторам»: «Я зі жвавим інтересом спостерігав за розв’язанням цієї складної проблеми. Я зрозумів, що контра­банда не могла відродитися з тих пір, як “національна воля” встала на бік міністерства, яке ухвалило рішення про скасування работоргівлі. Об’єднати капітали, які безперебійно надходили від нелегальної торгівлі, та змусити направити їх до центру, де вони могли б підживлювати виробничі сили країни, — такою була думка, яка зародилася в моєму мозку, коли я переконався в остаточності та невідворотності того факту»[116].

Тож можна сказати, що на згарищі работоргівлі мала повстати безпрецедентна у нашій торговельній історії ера. Графік цього раптового перетворення можна представити у вигляді цифр, які наочно свідчать про стан зовнішньої торгівлі Імперії. До 1850 року бразильський імпорт ніколи не сягав суми в 60 тисяч конту на рік. У свою чергу протягом 1850/51 фінансового року відбувся різкий стрибок до 76 918 конту, а в 1851/52 — до 92 860 конту. Починаючи відтоді й до 1864 року спостерігалися певні спади, які, утім, не позначилися на загальній тенденції до поступового збільшення у кількісному та якісному вимірі[117][118].

Жага збагачення, яка підживлювалася легкістю, з якою можна було отримати кредити, вразила всі класи й перетворилася на одну з найпомітніших характерних рис періоду «процвітання». Цей процес став чимось новим у країні, де власність досі пов’язували з володінням конкретним майном, а не з чимось настільки безособовим, як-от банківський білет або акція якоїсь компанії. Фазендейро, занурені у борги через постійні поїздки до великих міст, де вони купляли собі рабів, з недовірою ставилися до нових засобів, які, обіцяючи миттєво вилікувати хвороби, приховували у собі постійну загрозу підриву їхнього авторитету та престижу. У Сан-Паулу проект створення сільського й іпотечного банку навіть викликав чутки щодо соціалізму. Річ у тім, що соціалісти, як виголошував один із депутатів Провінціальної асамблеї, будучи «ворогами нерухомого майна, згадали про це як про засіб перетворення такого майна на капітали...»[119].

Нестримному оптимізмові тих, хто за режиму необмеженої свободи кредитування досягали швидкого збагачення, протистояли розгубленість і незадоволення тих, кого якнайбільше зачепили негативні наслідки заборони работоргівлі. У документі, який цитує Набуку[120], простежується цей виразний крик консервативно налаштованої душі через появу нових звичаїв, породжених спекулятивною лихоманкою: «Раніше у нас були добрі негри з африканського узбережжя, на їхнє та на наше щастя, всупереч порочній філантропії британців, які лицемірно й тупо плачуть над долею наших щасливих рабів, позабувши про свою власну домівку, де дозволяють померти від голоду бідолашному білому братові, рабу, що залишився без господаря, який міг би пожаліти та поспівчувати йому, виставляючи на посміховисько справж­ню філантропію. Колись добрі негри з африканського узбережжя жили, щоб обробляти наші родючі поля. Навіщо нам усі прикраси з вулиці Оувідор, сукні за один конту та п’ятсот тисяч реалів для наших дружин, апельсини по чотири монети за штуку — і це в країні, де вони ростуть самі по собі, — за кукурудзу та рис і майже за все, що потрібно для підтримки людського життя, якщо воно іноземне; навіщо, зрештою, сумнівні наміри, що не мають жодного стосунку до здорових сил країни, які порушують суспільні відносини, розхитують систему праці, — навіщо все це, якщо внаслідок ми отримали дефіцит та підвищення цін на всі продукти харчування»[121].