Українське письменство - Микола Зеров

його «Хвала» або «Дам серцю волю я…» з її співучим рефреном: «О зоре ясная, вечірняя моя!..», не запримітив своєрідності образів, чистої і прозорої елегійності.

В новій поемі Філянський лишається вірним собі самому: струнка і прозора архітектура вірша, плавкість і безперечна музичність, і якась, тільки одному йому властива, чистота звуку:

Був день, яких і влітку мало, На південь сонце день вело, Вода свічадами стояла… І в’яло гнулося стебло, —

а поруч з тим — потворне незнання мови, сила слов’янізмів та москалізмів і дратуюча неохайність в римах.

Галицька Україна подарувала нам приємну новину в книзі «віршованої прози» П. Карманського «Al fresco»[58], що становить, без сумніву, нову фазу в творчості поета, котрого ми знали досі як розпучливого і без краю сумного лірика. Не можна сказати, щоб усі речі, які увійшли до книжки, стояли на висоті поетичного хисту Карманського — велике число їх накидано справді «на свіжо» і скоріше на місці було б у газетному фейлетоні, ніж у книзі поезій, — надто багато портретності та газетної хроніки, — але в цілому книга справляє добре враження завдяки сильним і влучним сатиричним випадам проти підлоти міщанського існування, громадського лицемірства і всілякого опортунізму («Канґури», «Шевченкове свято», «Осел і статуя Венери» і саркастичне «Болить мене душа»).

Але особливо великий урожай на нові твори і молодих поетів був цього року у нас на Україні наддніпрянській. Поминаючи десятки тужливих патріотичних голосів, що раз у раз озиваються з ведмежих кутків провінції, невдатно наслідуючи та переспівуючи Шевченка, зазначимо лиш те, що найсвіжішого з’явилося в Києві та його найближчій околиці — Якова Савченка (Поезії, т. І, Житомир), Мих. Семенка (три книги: «П’єро задається», «Дев’ять поем», «П’єро кохає»), Дм. Загула («З зелених гір»), Вол. Ярошенка («Світотіні») і Павла Тичини («Сонячні кларнети»). Із всієї сеї фаланги «молодих» П. Тичина, без сумніву, найталановитіший — природжений і щирий поет. Се помітно з його вірша — мелодійного, простого, несилуваного, ориґінальних ритмів, тонкості звукової інструментовки. Читаєш його книгу, сторінку по сторінці, і вухо раз у раз ловить тонкі, ледве помітні алітерації:

сум росте, як колос,

внутрішні рими і «піврими» на кінцях рядків:

    Буде бій     Вогневий, Сміх буде, плач буде     Перламутровий,

зручне використання стилістичних засобів народної поезії:

Твої коси від смутку, від сліз Вкрила прóзолоть, ой ще й кривава…

То тут, то там — іноді цілком несподівано — прориваються прості і свіжі образи. Ось захід сонця:

«Хтось на заході жертву приніс»…
«Гасне день, облітає мов мак».