Українське письменство - Микола Зеров

Література декламаторів збагатилася двома новими виданнями, назви яких ми виписали вгорі і які, поруч з «Скалками життя» д. С. Паночіні, мають заступити місце популярних «Досвітніх огнів» і «Розваги», що давно уже вийшли з продажу.

Збірка д. Ковальчука вповні додержується типу декламаторів. Розпадається вона на 4 розділи, серед яких один (III) являється приємною несподіванкою. І. Декламація, мелодекламація та лірика. II. Байки, жарти, сатира та гуморески. III. Думи кобзарські. IV. Проза. Вибір поезій не можна вважати вдатним. В декламаційній частині знаходимо переклади Старицького з Надсона, традиційну «Білу намітку» в перекладі Ол. Коваленка, патріотичний «Заповіт Ярослава Мудрого» Кононенка, переклади П. Грабовського з Петефі (зроблені, очевидно, з російської мови), переробку В. Стокоза із Соломонової «Пісні пісень», взяту їм (без зазначення джерела) із російських поезій Фруга і т. і. — все речі невисокої поетичної вартості. В одділі жарту і сатири — незграбний Кононенко («Після дощу в суботу»), незугарний Жарко і майстер малоросійського гумору в дусі губановської літератури для народу — Кузьменко («На тім світі», «Вишнівка» etc). Найкраще виглядає одділ дум, де зустрічаємо справді поетичні речі («Дума про Самійла Кішку, або Невольницький плач») і найгірше — одділ прози. Українська проза приставлена в збірнику двома фейлетонами Черкасенка, писаними на давно вигаслу вже злобу дня, одним уривком з Кащенка, двома уривками Нат. Романович і однією (дуже слабенькою) поезією в прозі О. Олеся. Ні для Стефаника, ні для Коцюбинського місця не знайшлося.

Зовнішній вигляд книжки не блискучий. Багато портретів поетів, але виконано їх недобре; крім того, портрети декотрих із них (напр., Олеся, X. Алчевської) подаються кілька раз, певно, для того, щоб глибше втиснути їх в серце читача. На стор. 99 надибуємо портрет самого складача, в уніформі, з підкрученими вусами. Під портретом власний твір д. Ковальчука — вірш «П’яниця», слабенький навіть в порівнянні до сусідніх поезій В. Тарноградського і М. Кузьменка. Обкладинка розляпана: на першому плані мальви, далі берег, вода і гори.

Менше друкарської недоладності і значно більш внутрішньої систематичності в збірнику д. Гаєвського. Впорядник укладає матеріал по поетичних формах і темах: одд. І. Лірика а) мотиви суб’єктивно-філософічні, в) теми соціально-побутові, с) теми патріотичні і т. д. II. Ідилія. III. Поеми. IV. Балади, леґенди. V. Байки. VI. Гумор і сатира. Портретів нема, зате внизу сторінок коротенькі критично-біографічні примітки про найвизначніших представників нашої поезії; примітки іноді, може, трохи неслушні (яка рація, напр., говорячи про Франка як поета в поетичній антології, зазначати: «організував разом з Павликом радикальну партію»), але корисні, — тим більше, що складач бажає, щоби книга його, «не тратячи форм декламатора, стала в допомозі для шкіл при вивченні поезії». Деякі сумніви викликає вибір віршів. Д. Гаєвський надто мало вводить нового матеріалу. Правда, зразки новішої творчості він гадає ввести до другого тому свого збірника, але, здається, і з старих поетів, з Куліша, наприклад, можна було б вибрать речі, не так часто подибувані в хрестоматіях, як «Степ» або «Ворожіння» («Петрівочка-нічка ясненька, тепленька»), а з Щоголева — щось менш затягане, ніж відомий і перевідомий «Ткач» («Бережно зняв з верстака я основу»).

Видрукувано книгу на добрім порівнюючи папері, з невеликим числом друкарських помилок. Бажалось би тільки більшого смаку в обгортці та заставках.

1919

Померший 22 січня ц. р. видатний наш учений і громадський діяч проф. Михайло Іванович Туган-Барановський належав до тих талановитих синів українського народу, що їх великого значення культурна і громадська праця проходила здебільшого на стороні і яких тільки революція 1917 р. повернула до роботи на рідному ґрунті. Скінчивши з степінню кандидата Харківський університет (одразу по двох факультетах — юридичному і природничому), М. І. покинув Харків і Україну ради живої наукової та публіцистичної праці в центрах російської культури і там в середині 90-х рр. виявив себе як один з найчільніших представників молодої російської інтеліґенції, що порвала з народницькою ідеологією і одверто, скільки то було можливо, стала під прапор марксизму. Початком наукової праці небіжчика була його маґістерська дисертація з обсягу політичної економії: «Промышленные кризисы в Англии» (1894), за якою слідом з’явилася невдовзі докторська: «Русская фабрика в прошлом и настоящем» (1898). Дещо перероблені, обидві дисертації видані були потім по-німецьки: «Studien zur Theorie der Handelskrisen» та «Geschichte der Russischen Fabrik» (1900). В 1901 p. почали друкуватися його «Очерки политической экономии», книга, якій суджено було стати найпопулярнішим серед російської інтеліґенції викладом основ економічної науки і, поруч підручника проф. В. Я. Железнова, заступити місце славнозвісного, але перестарілого курсу Чупрова. В сферу українського громадсько-політичного руху М. І., що раніше тільки здалека інтересувався українством, цілком попав лише по весні 1917 р., коли