Українське письменство - Микола Зеров

з сих збірок («З старих карток») обіймає історично-художні спроби автора, почасти друковані в «Л.-н. віснику» («У св. Софії», «Біжниця в Зомерберґу») і «Селі» («Як ми стрічали новий рік»), а почасти ще невідомі (прегарна «Історія синьйори Занети Альберіґо з Венеції»). Другі оповідання М. С. Грушевського, так само друковані в «Л.-н. віснику», під ініціалами М. З. (Мих. Заволока) зложили збірник «Sub divo» — «Під голим небом». Правдивою окрасою книжечки являється поетична «Ніч», де так майстерно відчуто красу великого християнського свята і дохристиянського культу всесильної природи, старого гімну Великому Панові. Із другорядних письменників середнього і молодого покоління принотуємо: «Оповідання» Мод. Левицького, випущені «Сіячем», І том Гр. Григоренка, виданий «Часом», «Життя людське» Нат. Романович-Ткаченко (вид. «Сіяч»), «Оповідання» Арх. Тесленка і Ст. Васильченка (обидва в вид. «Вік»). Цікаво зауважити, що окремими збірниками починають виходити не тільки письменники, що мають певну літературну репутацію і своєрідну манеру, хоча з огляду на природу свого літературного, трохи сухуватого таланту мало популярні в широких колах читачів, як Леонтович і Гр. Григоренко, — але і такі автори, що мало помітні були навіть на обрії української прози, як Л. Пахаревський (дві книжки «Оповідань» в вид. «Сіяч»). Окремо годилося б занотувати роботу видавництв, що на меті своїй поставили систематичне ознайомлення наддніпрянського читача з письменством наддністрянської України.

Початок такої корисної і давно уже потрібної роботи добачуємо в виданій «Серпом і молотом» І-й книзі Мих. Яцкова під назвою «Боротьба з головою». До збірника увійшло звиш 30 невеличких нарисів, «поезій прозою» та оповідань і при них «вступне слово» М. Рудницького, дуже цінне з огляду на тонкість літературного аналізу, що містить в собі характеристику Яцкова, як «одного із тих письменників наших, які прийняли необхідність зрозуміння нових шляхів творчості, промощуваних і перейдених західноєвропейською літературою», але у власній творчості безладно «змішали дуже різноманітні первні» і здебільшого як схему засвоїли собі те, що «в творчості великих європейських письменників було висказом наскрізь індивідуального розуміння і охоплення життьових прояв».

З нових творів, що протягом року містилися на сторінках наших журналів, на першому місці повинно поставити доволі велику повість ветерана української прози — П. Мирного — «За водою» (ЛНВ, кн. VII—VIII, IX, X—XI). З боку форми в останньому творі Мирного нового нема нічого: всю повість витримано в трохи перестарілій як на наш час манері «давнього українського реалізму». Оповідання розгортається широко і повільно, з правдивим гомерівським спокоєм. Сюжет його, так само, як і форма, належить минулому. Перед нами картина сільського життя післякріпацьких часів: панські утиски, селянське безземелля, жидівський визиск і, як наслідок останнього, — жидівський погром, один із тих, що хвилею прокотилися по Україні на початку 80-х років. Героєм повісті — коваль Грицько з села Красноярки, десь на Полтавщині. Записаний по ревізії в «дворові», він під той час, як селянам давано волю, дістав її «голою», навіть без того сирітського наділу, який добули всі інші красноярці. Але справжнє нещастя Грицька починається тоді, коли на селі являється жид-орендатор Лейба. На веселій красноярській річці насипають греблю, ставлять млини; кипить робота, множаться достатки Лейби, дарма що од високої під весняну повінь води терплять селянські городи і разом з ними (і чи не більше од них) — Грицькова кузня. Гарячий коваль стає виразником громадського протесту: «Через твою греблю, Лейбо, вода (по городах). Не було греблі, ми сього ніколи не знали». Слідом за згадкою про дідів виникає ціла низка гірких міркувань: «До Лейби погано було, а тепер — ще гірше. Пан, бувало, затнеться: не вимолиш, не випросиш! Зате в пана який догляд? Чи сяк, чи так, а все-таки поживишся… Тепер Лейба прибрав все до своїх лап…» Сі міркування поки що затаюються про себе, помалу достигають в душі, формуються, аж поки «не знать звідки прокидається» чутка, що «жидів велено бить». І жидів б’ють, спочатку в повітовому місті Голоп’ятому, а потім в Красноярці, де юрба під проводом Грицька розкидає ненависну греблю і за водою пускає Лейбине добро. «Пливе через греблю велике й мале цурпалля; гній з перегнившою соломою, пісок та глина…» Над річкою стоять крик та гук, регіт та жарти, а здалека чутно тупотіння ніг і пісню: «Ой бре, море, бре». То красноярці святкують перемогу справедливості. В повісті Мирного багато влучних спостережень, як завше, гарна і свіжа мова, багатий лексикон, але з архітектурного боку повість далека од досконалості. Автор надто докладно розповідає епізоди другорядні, які тілько одволікають увагу від основної теми. Так, наприклад, цілком зайвим видається нам розтягнутий на цілих 11 сторінок розділ з описом купальського свята в Красноярці. Все це стара, давно пережита і нецікава, наївна, так мовити б, етнографічна манера, від якої давно вже відгонить анахронізмом.

Друга велика повість, друкована в «Віснику» — «Шуми весняні» (кн. IV—VI, VII—VIII, IX, X—XI, XII) належить д. М. Івченку і порушує сексуальну проблему. Герой — земський агроном на провінції, повітовий Дон Жуан, покоряє три дівочих серця, «солом’яну вдову» Ольгу Петрівну, молоденьку дівчинку, дочку повітового нотаря Наталю і просту селяночку Марусинку, з якою знайомиться під час об’їзду досвідних полів. Повість читається доволі легко, але по прочитанні не лишає ніякого враження: тему розроблено примітивно: од багатьох сторін і сцен віє самим справжнім арцибашевським «Саниным», — немає тільки пишного апофеозу героя, що, натворивши не дуже славних і не дуже трудних подвигів, іде «назустріч сонцю».

Із других белетристичних речей «Вісника» принотуємо двоє оповідань Б. Лазаревського — «Степан» і «Дитинка» (інтересніше із них, здається, друге); — два історичні начерки Ор. Левицького («Пан Сенюта» і «З розстриги Сотник»), як завше, безпосередні, свіжі і колоритні, і ще по-дитячому безпомічний гімназіальний нарис, що не знать звідки приблудився на сторінки «Вісника», «З юнацького щоденника», підписаний ініціалами Г. А. І.

Найкращий подарунок з обсягу повісті маємо з Галичини. Се посмертна повість Леся Мартовича «Забобон» і, як висловився один із рецензентів, «велична епопея гуцульського життя» — «Ліс рубають» Ант. Крушельницького. Обидві повісті, власне, не нові. «Ліс рубають» написано, як про це свідчить авторова помітка на обороті першої сторінки, в 1914 р., а «Забобон» ще трьома роками раніше. Повість має власну одіссею і спочатку мала друкуватися в ЛНВ, але, з огляду на можливий опір галицького читача, що міг би прийняти її як пасквіль, на сторінках «Вісника» не з’явилась; була взята автором