Українське письменство - Микола Зеров

Вечір:

Осінь:

Тонкий обсерватор, Тичина справді має очі, щоб бачити, і вуха, щоб чути. Він може дати враження руху (ритмічне хитання соняшника), докинути кілька нібито незначних, випадково схоплених зорових і слухових деталей, і ви мимоволі, всім єством відчуваєте вітер в ясний сонячний день.

Птах. Ріка. Зелена вика.

Ритми соняшника.

День біжить, дзвенить, сміється,

Перегулюється…

Без сумніву, Тичина має ключі од якихось схованих таємниць українського слова, — такі несподівані і свіжі бувають у нього сполучення слів. Часом не вповні з’ясовуєш собі його думку, почуваєш, що він і сам не зразу б у ній розібрався, а збіг звуків, образ, відчутий нутром, а то і просто епітет примушує вібрувати уяву. Ось пантеїстичне: «Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух». Момент перед творенням світу, коли з «первозданної» матерії ще не виділились окремі існування, — хаос, і над ним альтруїстичний творчий порив:

Теми свої Тичина бере зусюди. Ціла низка його поезій навіяна політичними подіями останніх років. Але як поетично перетворено сі враження! Як далеко одходить поет од застарілих шаблонів городянської поезії! В «Скорбній Матері», що «обніжками-межами» проходить по полю, між могил, дивиться на «квіти звіробою», що зросли на бойовищі, де полягли її діти, лежать, як се влучно з’ясував в своїй статті «Vita nova» Ан. Ніковський, враження крутянської і багатьох інших трагедій минулого року. Але автор ніде не знижується до простих ліній алегорії, не витлумачує і не перекладає на загальноприступну основу своїх поетичних видінь і символів. Не розумієш кінець кінцем тільки одного, нащо здався Тичині той поверховий футуризм, з усіма його фокусами і словесними новотворами («я веснів», «акордились планети», «яблуневоцвітно», «сню волосожарно», «омофорно»), з його вишуканістю й манірністю («вороний вітер», «одбивсь в озерах настрій сонця» і т. п.)? Нащо здалась йому футуристична марка і всі ті незграбні, немов синдетиконом склеєні вирази (з усіх складових слів Тичини приймаємо тільки підкреслені нижче: «Розпрозорились озера», «Йде весна, квітами, травами закосичена»)? Чи не здається, нарешті, самому авторові, що його найхимерніші речі разом з тим і найгірші?

Яків Савченко — друга зоря плеяди — «состав значно простіший». Коли у Тичини од усіх поезій віє безпосередньою щирістю й природністю, коли «сум» у нього росте «мов колос» і образи виринають самі собою, Я. Савченко старанно вишукує теми, вигадує, вимучує, хоче справити враження і для того напихає свої поезії Ґномами і Чортами, Чародіями і Драконами, всякою демонічною силою, свійською і сторонською. Не спиняється Савченко і перед друкарськими ефектами — великими літерами там, де повинні бути маленькі (Чорний Змій, Жах і Порожнеча, Оселя, Птиця і т. і.), і крапками там, де годилося б стояти більш звичайним розділовим знакам. Сей несмак справляє неприємне враження, тим більше, що в деяких здібностях поетові одмовити не можна. З технічною стороною вірша він, правда, управляється не завше, але поміж необробленими рядками і сугубо демонічними поезіями подекуди можна зустріти викінчені гармонійні строфи.