Українське письменство - Микола Зеров

землю в інші, нетрудові руки спекулянта, і, нарешті, останній її вчинок — заява про студента Срібного, як про свого нареченого, — все це вчинки й події, слабо мотивовані психологічно. Так само невиразно, з великою домішкою неймовірного шаржу, змальовано батьків Мари, що більш за все на світі бояться мікробів і жида-спекулянта Мойсея Абрамовича, що приїздить купувати землю, і тих селян, що приходять його арештовувати. Розмова селян (найнеможливіший жарґон) — звучить дуже неправдоподібно, а їх роль на сцені трохи нагадує тих блаженної пам’яті 1-го, 2-го і 3-го чоловіків зі старої української драми, над якими так весело насміявся колись сам Винниченко в своєму «Антрепренері Гаркуні-Задунайському». Продуманіше і уважніше написана друга річ — «Між двох сил» — але і в ній, помимо окремих інтересних моментів, окремих влучних спостережень, нема нічого, що могло б зробити її твором першорядного значення. П’єсі бракує суцільності драматичної будови, бракує композиції. Драматизм її здебільшого зовнішній і з цього боку — вона чи не найбільше скидається на популярних в свій час «Євреїв» Чирикова, весь драматизм котрих полягав у тому, що просто перед очима глядача проходила на сцені картина жидівського погрому.

Із п’єс перекладного репертуару зауважимо «Пана» Шарля ван Лерберґа і «Затоплений дзвін» Гауптмана, що вийшов у перекладі Мик. Голубця двома виданнями (бібліотека «Шляхів» у Львові, «Серп і молот» в Києві).

*

Такі результати минулого року на полі літератури. Коли розглядати їх із зовнішнього боку, беручи на увагу кількість назв та число випущених і розпроданих примірників, їх можна визнати цілком задовольняючими. Коли ж оцінити здобуток минулого року з боку внутрішньої вартості нових творів, висновки будуть дещо поміркованіші. Нових творів, які б доторкалися свіжих тем, були новими з огляду форми й змісту, на протязі минулого року з’явилося обмаль. Та й то деякі з них, як, напр., «Забобон» Мартовича або «Ліс рубають» Крушельницького, належать передвоєнній добі. Явище зрозуміле! В часі державного будівництва культурні сили нації одтягаються до іншої праці, і «музи мовчать» не тільки серед подій міжнародної, але і в часи внутрішньої, горожанської війни.

1919

Максим Рильський. Під осінніми зорями{80}

Лірики книжка друга, 1910—1918. В-во «Ґрунт». Універсальна бібліотека № 17. Київ, 1918.

Стор. 128 in 32* (?) Ціна 4 гривні.

Коли переглядаєш книжку Рильського, мимоволі спадає на думку, що, випускаючи її, поет хотів не стільки з’явитись «на всенародные очи», скільки од всякого людського ока укритись. Інакше бо трудно зрозуміти, — чому його книжка з’явилася в виданні «Ґрунту», та ще в серії «Універсальної бібліотеки», поруч поганеньких і лише в кращому разі середніх перекладів Джека Лондона, Метерлінка та «Хінських оповідань» — на лихенькому папері і в непристойно малому (порівнюючи з колонкою тексту) форматі. Невже Рильський під нинішню хвилю, коли інтерес до молодої української поезії зріс безперечно, не міг знайти видавця, який би краще, ніж «Ґрунт», оцінив внутрішню вартість його поезії?

А внутрішня вартість поезії Рильського для всякого совісного і чутливого читача не підлягає сумніву, і місце, яке вона займає в молодій українській творчості, — своє власне. Так само, як інші найновіші поети, Рильський стоїть під впливом російської поезії, пише, так мовити б, оглядаючись на неї, але вбирає і перетворює в собі інші, не зауважені другими сторони російської поетичної творчості. В той час, як на Загула, Я. Савченка, Семенка та Слісаренка (Тичина стоїть окремо, як поет з усієї ґенерації найбільш самостійний) впливають головним чином Бальмонт та І. Сєвєрянін, Рильський переживає в собі російську поезію трьох різних фаз її розвитку. У нього помічаємо впливи класичної школи; символістів, що з’єднали новий, почасти позичений за кордоном зміст з ясною і викінченою формою, як Блок та Ін. Анненський, — і нарешті «преодолевших символизм» російських неореалістів. Цими перехресними впливами означити всі ці впливи в хронологічній послідовності немає змоги за браком дат під окремими поезіями. І з’ясовується те, що в другій книзі лірики Рильського можна зазначити три різні стилі. З одного боку — вірші хрестоматійного ґатунку, які всі ми писали на гімназичній лаві, простудіювавши Пушкіна та Лєрмонтова, а хто був щасливіший, то Баратинського, Язикова і Кароліну Павлову (цикл: «Поема сонця та любові»); з другого — цикл: «Беатріче і гетера», що одбиває на собі впливи «Снежной маски» і «Возмездия» Блока («Стихотворения», т. т. 2 і 3); і кінець кінцем — виразна реалістична манера акмеїзму («Фраґмент», ст. 89—90, «Дні ясності, дні бабиного літа», ст. 91—92, «Чи пам’ятаєш, ми вертались», ст. 95, «Дрімає дім старий» — ст. 3, «Джема», ст. 121). Яка з цих трьох манер найближча поетичній вдачі Рильського і яка з них стане власним його стилем — поки що не знати: поет ще кристалізується, — але в останніх його поезіях, здається, реалізм та класицизм переважають. Недурно ж у нього нема ні єдиного зразка vers libre і разом з тим чимало спроб октави (поема «На узліссі»), сонета, елегічного дистиха, терцини та рондо. Правда, терцини його ще не з бронзи, його октави мутні, як вино, що не встигло перешумувати, а сонети, не говорячи про чергування