Українське письменство - Микола Зеров

в строго додержаній послідовності (князівська доба, поезії про козаччину, нова Україна). Шкода тільки, що розміри книжечки не дозволили умістити багатьох цінних п’єс, як «Гамалія» або «Чернець» Шевченкові, в повному вигляді; з обох поем взято тільки уривки, і то невеликі, — такі, що суцільного враження самі по собі не лишають.

1919

Леся Українка{83}
З нагоди нового видання творів [60]

П’ята річниця смерті Л. Українки (в липні 1918 р.) пройшла якось дуже непомітно: без публічних відчитів, без концертів, без поминальних докладів та статей. З усієї української преси, здається, один тільки «Літ.-наук. вісник» озвався на неї патетичною заміткою Дм. Донцова, повною слушних спостережень і гіперболічних оцінок. Другий відгук, трохи запізнений і спокійніший, але не менш цінний, становить І том творів поетеси, що на початку цього року з’явився в виданні «Друкаря» по вітринах міських книгарень. Прегарно і дбайливо виданий, в хорошім форматі і навіть без того minimum’у друкарських помилок, який став нині прикметою хорошого видання, він, безперечно, дійде до рук широкому читачеві і, маємо надію, не лишиться разом з цим і останнім, як І том колишнього видання «Дзвону». Нема-бо сумніву, що для Л. Українки читач уже народився. Коли вісім-десять років тому її драматичні твори на загальнолюдські сюжети могли здаватися екзотичними, вишуканими, занадто літературними, далекими від інтересів і гомону живого життя, то тепер відношення до них ґрунтовно змінилось. І це не зовсім тому, що, як пояснює Д. Донцов[61], «поезія Лесі Українки та її пристрасна проповідь проти національного недолузтва стала бойовим прапором, коло якого гуртується молодша ґенерація народу», що «напоєні сльозами слова прокляття, кидані поеткою своїм оспалим сучасникам, звучать тепер як дзвін алярму, як заклик до великих діл…». Головна причина дещо простіша. Загальні умовини минулого року повернули українській культурно-національній праці багатьох одірваних од ґрунту робітників і багатьом розкрили очі, показавши, що не тільки російська культура та російське письменство можуть відповісти на їх духовні запити. Український з походження і московський з виховання інтеліґент масами починає звертатись до українського слова, звертається до української літератури, знаходить в ній інтересні проблеми і ориґінальне часом трактування світових сюжетів, — і отут поема Лесі Українки «У пущі» набуває значення, як цікаве pendant до ібсенівського д-ра Штокмана, «Лісова пісня» ціниться як відгук деяких мотивів і прийомів «Затопленого дзвону», а «Камінний господар» — як певна антитеза традиційному освітленню образу Дон Жуана. Літературний смак міняється: старі українські прозаїки, великі майстри побутової манери, робляться поволі предметом історично-літературних студій в школі, тоді як Леся Українка стає прообразом дальшого розвою українського письменства, а її творчість нібито програмом для кожного українського письменника, коли він хоче бути гідним нових завдань, що стають нині перед українською літературою і культурою.

Ім’я Лесі Українки, таким чином, з’являється для нас символом найуспішніших змагань засвоїти українській поезії загальнолюдський, або, як часто тепер почали у нас говорити, — європейський зміст.

З цього погляду нове, розпочате «Друкарем» видання набуває особливого інтересу. Позбиравши докупи розкидані по різних виданнях, здебільшого мало відомі широким колам читачів твори, воно дасть змогу виразніше уявити шлях розвитку, перейдений поеткою.

На думку Дм. Донцова, Леся Українка з самого початку поривала зв’язки з традиціями давнішого українського письменства, і «струни, що зачепила вона своєю спершу несміливо-дитячою рукою, не дзвеніли так звиклим у нас солодкавим сентименталізмом «вишневого садочку», ані грубуватістю «малоросійського гумору». Це не зовсім так — і в «Давній казці», і в ранніх ліричних речах подекуди з’являються відгомони старих прийомів, але вже в поезіях на громадські теми, починаючи приблизно з 1895—96 рр. (цикл «Невольничі пісні»), дуже мало спільного з наївною елементарністю українських наслідувачів Некрасова, Надсона і П. Я. В них почувається своя власна ориґінальність і сила. Думка поетки спиняється, головним чином, над нещастям рідного краю — «До тебе, Україно, наша бездольная мати, струна моя перша озветься», «І все-таки до тебе думка лине, мій занапащений, нещасний краю», але в її звертаннях до рідного краю мало сентиментальних плачів:

Що сльози там, де навіть крові мало?

В її рядках раз у раз почувається розпач живої душі, що томиться і задихається у темниці:

О горе тим очам, що звикли