Українське письменство - Микола Зеров
і особливо чудову п’єсу: «То була тиха ніч-чарівниця», де картина душної літньої ночі, зірниці, що нагадують сплески лебединих крил над ставом, навівають такі сумовиті міркування:
Я змаганням втомилась кривавим, І мені проспівати хотілось Лебединую пісню собі.
Така в загальних рисах молодеча поезія Лесі Українки, її громадська лірика, така не подібна своїм змістом і тоном до традиційних «плачів» і традиційного переспівування Шевченка, зворушуюча і глибока лірика інтимна, така далека своїми розмірами і строфічним поділом (спроби сонета й рондо) од привичних форм української пісні! І, одначе, до повного розвитку поетичного хисту ще далеко. Вірш ллється мляво, позбавлений (це особливо торкається п’яти- і шести-стопових ямбів) зручної і легкої цезури і видається доволі одноманітним з боку рим, в великій більшості жіночих. Деякі поезії, навіть ті, що належать до найкращих, часто-густо терплять од непомірної розтягнутості. Порівн. «Contra spem spero», або «Товаришці на спомин» («Так, ми раби, — немає гірших в світі») в первісній їх редакції, як увійшли вони до галицьких збірок «На крилах пісень» (Львів, 1893) та «Думи і мрії» (Львів, 1899).
Поетичний хист Л. Українки розвивався поволі. І цікава річ: що далі хист її поступав наперед, тим все рідшали в її творчості безпосередні ліричні відгуки і тим все частіше виявлявся в ній нахил до драматичної форми. Цей нахил знати вже в першім періоді її творчості (з початку 90-х рр.): поминаючи велику прозову драму «Блакитна троянда» (1896 р.), завважимо, що деякі ліричні її п’єси з «Відгуків» і «Невільничих пісень» («Fiat пох», «У пустині», «То be or not to be?») звучать як драматичні монологи, а деякі невеликі поеми раз у раз мають тенденцію переходити в діалоги («Грішниця», «Іфігенія в Тавриді», «Зимова ніч на чужині»). Але, починаючи приблизно з 1903—1904 і кінчаючи 1913 рр. (другий період творчості), Л. Українка до ліричних форм майже не звертається. Улюбленим способом поетичного вислову стають для неї діалоги, драматичні поеми і віршовані драми, що розростаються інколи на 3, 4 і 5 актів[63]. Сюжети їх надзвичайно різноманітні. Тут і давній Єгипет і Греція, Рим і Іудея, перші покоління християнства і європейське Середньовіччя, англійська Реформація і Французька революція. Рішуче, ніхто з українських поетів не панував так повно над сюжетом!
В пізнішій творчості Лесі Українки ми знаходимо всі знайомі вже нам мотиви її «Невільничих пісень». Та ж сама сміливість і гординя бунтівника дише на нас з невеличкої драматичної поеми «В катакомбах». Перед нами раб-неофіт, що приходить, шукаючи волі, на християнське зібрання в катакомби. З усієї християнської проповіді його привабила тільки ідея «царства Божого», де не буде «ні пана, ні раба». Він чекає, що християни от-от мають виступити з широким планом соціальної, так мовити б, революції, і сам хоче прийняти якнайдіяльнішу участь в здійсненні Царства Божого на землі. Але ясної громадської програми у християн він не знаходить. Замість неї йому повторюють старі, як світ, слова про покору, радять особисте самоудосконалення, терпеливість щодо сталих і непохитних нібито форм державного і громадського ладу. Виголошують навіть таке дике, неймовірне для неофіта припущення, що святий триєдиний Бог сотворив кесаря і владу
Преторіанську і патриціанську, І владу над рабами багачів,
а слова християн: «ми боремось в терпінні і покорі» уявляються йому, що виріс в оточенні справжньої і ненастанної боротьби, блюзнірством над святим словом «боротьба». І конфлікт кінчається розривом. Неофіт говорить:
Доволі з мене рабства на цім світі. Я честь віддам титану Прометєю, Що не творив своїх людей рабами, Що просвітив не словом, а огнем, І мучився не три дні, а без ліку, —
