Українське письменство - Микола Зеров
Футуризму у Савченка сливе нема. Де-не-де тільки проривається (і то в останніх поезіях, що до збірника не увійшли) те чи інше на футуристичний кшталт виковане слово.
Найвірнішим адептом поезії будучого в плеяді молодих поетів є найбільш претензійний, хоча й не найталановитіший Мих. Семенко. Перша книжка поезій, якою він дебютував в 1913 р. — збірник Prélude — не збудила серед читачів ніяких особливих надій. Правда, була там якась дрібка мелодійності, траплялись подекуди інтересні, по 6 і 9 рядків строфи, але в цілому — старі, позатирані теми, позбивані кліше: «я чую плач в душі нудній», «загляну я в очі дівочі і в них побачу співчуття», «квітку засипав негаданий сніг» (бліде наслідування олесівських «Айстр») і т. п. Пізніші книжки Семенка великого розвитку його хисту не показують, це стосується як до «Кверофутуризму», так і до обох «П’єро». Автор став значно сміливішим, франтовнішим, набув собі «душу пілота», почав жонґлювати іменами тих, кого уважає за духовних батьків або найяскравіших представників футуризму, — іменем «Чурляніса і Врубеля, Сезана і Гуро», і, шукаючи «квінтесенції модерного життя», заходився пересаджувати на український ґрунт головним чином манеру Ігоря Сєвєряніна, ґалантного петербурзького еґофутуриста, зв’язаного з футуризмом головним чином зовнішньою стороною своїх писань. Як Сєвєрянін, виковує Семенко нові слова (на московський кшталт): «омаґазинив я свою зверненість»; і, як ті російські футуристи, що хотіли скинути старих російських поетів «з пароплаву сучасності», ганьбить українських поетів старшої ґенерації — Чупринку, Олеся і Вороного, — а на адресу читача кидає такі фрази:
Доля наглумилась над нікчемними вами, Гей, підходьте, гей ви! — я хочу дати вам по морді!
Але за кожним таким новоскованим словом, за кожним таким ексцесом не почувається щирості, — все це зроблено «для годиться». Невідхильної внутрішньої потреби творити такі неологізми у автора не видко, а войовничі його настрої підказані просто бажанням дати українську паралель тому, що з’явилось в сусідньому — російському — письменстві. Та і взагалі в поезії Семенка переважає quaero, в ній більше програмових зумисних шукань в області футуризму, ніж справжнього футуристичного світовідчування.
На боці од футуристичних шукань стоять два поети: Максим Рильський («Під осінніми зорями») і Дмитро Загул, автор невеличкої і блідої книжки «З зелених гір».
Загул має добрі версифікаційні здібності, але теми розробляє давні-предавні, пише солодко і сентиментально — «риданнячка», «зітханнячка», скаржиться на «доленьку», бажає бути «пісенькою тою, що її співає дівчина моя» і т. д. і т. д. Сильніший Загул як перекладчик. В збірнику «З зелених гір» видрукувано його переклади Бальмонта (досить невдатні), кількох уривків «Пісні пісень» та «Еклезіаста», а в вид. «Серпа і молота» з’явився зроблений ним вкупі з В. Кобилянським гарний переклад «Книги пісень» Гайне[59]. Шкода тільки, що, перекладаючи Гайне, Загул не застановляється над його ритмами, не пробує передати їх якнайточніше і взагалі не підозрює, здається, всіх тих питань і технічних труднощів, які стоять перед кожним початкуючим поетом.
Цілком свідомо зате до технічної сторони поетичної творчості ставиться останній із молодих поетів, на якому маємо спинитись, Максим Рильський. Випустивши сім років тому маленький збірник мрійних, трохи дитячих поезій («На білих островах»), він старанно і завзято — «взыскательный художник» — прийнявся засвоювати класичні форми, пробуючи свої сили то в терцинах, то в сонетах, то в октаві (поема «На узліссі»). Не можна сказати, щоби він опанував ними цілком: його октавам бракує ясності, його сонети не показують доброго ознайомлення з усіма правилами сонетної форми, але чотиристоповий його ямб («Учитель, учнями розп’ятий», «Вже червоніють помідори») має на собі печать хорошої школи (російської): почувається і Блок, і Ін. Анненський, і добре простудійований Пушкін. Після екстенсивного, розгонистого, широкомовного Семенка і демонічного, великолітерного Савченка (Якова) так приємно спинитися на часинку на його гармонійному спокої:
