Українське письменство - Микола Зеров

для виправлення, мало не згинула під час російського погрому 1914 р. — і після довгої низки митарств вийшла у Львові накладом Видавничої спілки в 1917 р., а до Києва добралася тільки по весні 1918 року. Головна тема повісті — сонне і сите життя попівської родини Матчуків: самого панотця, ледачого і вередливого «пестія долі», що ніякого діла не хоче знати, і тільки раз у раз гризеться з парафіянами та наймитом Іваном, попаді і сина Славка, студента-правника, що від кількох уже літ живе на селі у батьків, дурячи їх фальшованими відомостями про складені на університеті іспити, з кожним днем убожіє душею і кінчить одруженням так само незугарним, як незугарне було все його пробування під батьківською стріхою. Особиста історія поповича Славка змальована автором на темному тлі, яке творять друзі і приятелі Матчуків (родина панського управляючого Краньцовського), їх слуги, що безбожно, з наказу своєрідного звичайового права, їх обкрадають, і нарешті — спеціальність Мартовича — селяни з Воронин і інших околишніх сіл. «Се ціла монографія галицького села з північної околиці Львова», — зазначає в своїй статті проф. М. Грушевський. Докладніше на аналізі повісті не спиняюсь, — все те читачі знайдуть в статті проф. Грушевського, де дуже влучно вияснено як соціальну, так і естетичну вагу повісті («Світлотіні галицького життя», ЛНВ, кн. IX)[57].

«Ліс рубають» Крушельницького видержано в цілком одмінному тоні. Коли «Забобон» — сатира на мізерне життя галицького інтеліґента на селі (сатира, додамо, гостра і не зовсім справедлива, бо автор бере для характеристики не типові з’явища, а виїмки), то «Ліс рубають» — справжня поема молодого життя, що починає розцвітати по гуцульських горах. Гуцульське село у Крушельницького — се не та романтична, чаром поезії овіяна Гуцульщина, яку знаємо ми з оповідань Федьковича. Романтичне минуле помалу забувається, ліси порідшали, село збідніло, в ньому забрали силу дукачі — жиди і свої ж хазяї — гуцули. До них попереходили всі царинки, на них іде весь здобуток тяжкої праці селян. Жертвою їх в повісті виведено старого Юру Василинюка. Замолоду дід був найкращим робітником в лісі, найодважнішим плавачем на дарабах, не раз пишався своєю працею, а на старість, як заборгував, як збувся царинки, котру хотів лишити внукам, вперше зрозумів, що вся його праця пішла на збагачення других. Дід так і вмирає, не діждавшись просвітку. А просвіток уже близько. Несе його син сільського глитая Івана Руснака — Василь, завзятий організатор, що надумується привчити селян робити гуртову роботу і береться рубати ліс спілкою. Проти Василя і спілчан складається коаліція з сільських багатіїв, не раз справа стоїть на самісінькому краю, не один ніби щирий прихильник одпадає од неї, часами зневіра закрадається до самого організатора, але молодість і енергія кінець кінцем перемагає… От-от має наступити весна (ліс рубають взимку), загомонять потоки, розіллється Черемош, підуть дараби і одразу ж ясно позначаться висліди товариської роботи. В повісті багато прегарних сцен (смерть Юри, зустріч Марічки і Василя, II, 14—18), добрий план, ефектовно розвинена фабула і, що особливо приємно, couleur locale не так настирливо впадає в око, як в деяких гуцульських повістях. Єдине, що можна закинути авторові, — се подекуди мелодраматичні ефекти і невдатне закінчення (місяць стоїть над горами і презирливо дивиться на людські змагання до нового життя), що ніяк не в’яжеться з загальним бадьорим настроєм повісті.

Великий роман Яцкова «Танець тіней» (І ч. — 1916 р., II ч. — 1917 р.) поки що лишаємо поза оглядом, як нескінчений. В Києві відомі лише перші розділи третьої частини («Шляхи», 1918, 1—6).

*

Переходячи до обсягу поезії, знову зустрічаємось з занотованим вище з’явищем: в області поезії, так само як і в прозі, величезний попит на українську книжку викликав цілу низку передруків старих авторів, яких видання було вичерпано протягом першого року революції. Найдорожчий пам’ятник української поезії XIX в. — Шевченків «Кобзар» на протязі минулого року з’явився одразу в трьох гідних уваги виданнях — книгарні Череповського у Києві, видавництва «Рух» в Харкові і закордонному — «Української накладні», Ляйпциґ—Київ. Видання Череповського й «Руху» в цілому без змін передруковують текст Доманицького. Як поставились до свого завдання редактори закордонного видання, сказати важко, бо другий том, що має охопити творчість Шевченка з 1848 р. по 1861 рік і разом з тим, здається, подати варіанти до тексту, на книжковому торзі ще не з’являвся. При І томі уміщено простору (з бібліографічним покажчиком на 174 стор.), але, на жаль, не засновану на самостійному студіюванню матеріалу статтю Б. Лепкого «Про життя і творчість Тараса Шевченка». Із других видатніших появ одмітимо випущений «Друкарем» І том творів Лесі Українки, що містить в собі три великі речі: драматичні поеми «Кассандра» й «У пущі» і драму «Камінний господар». Чому до І тому увійшли іменно сі твори, а не які інші, справа не досить ясна. Бажалося б бачити такий розклад матеріалу, котрий міг би дати поняття про художню еволюцію поетки. Т-во «Сіяч» видало ліричні поезії Манжури, т-во «Криниця» передрукувало II і III тт. Олеся і випустило досить повний, в трьох книжках, збірник поезій Чупринки. В кінці року з’явилися звістки, що в Харкові має вийти другим виданням запізнений романтик, «непривітаний» в свій час «співець» Щоголів, останню книгу якого, «Слобожанщину», можна було знайти по київських книгарнях ще в 1916 році; вид. «Серп і молот» злагодило до друку поезії Карманського, а «Сіяч» — двотомового Вороного.

Із журналів найяскравіше був поставлений одділ поезії «Шляху», де містилися вірші Самійленка, Кримського, Вороного, Жука і багатьох других. Серед всього того надбання особливо занотуємо прегарну «ліричну поему» Філянського «Бузовий кущ». Загалом беручи, поетичний хист Філянського — річ далеко не безперечна. І том його лірики, що з’явився ще 1906 р., викликав гострий осуд з боку такого тонкого і вдумливого естетика, як покійний Коцюбинський. Але, зазначивши одноманітність настроїв і тем поета, вказавши всі великі і малі його гріхи проти української мови, Коцюбинський не доглянув у Філянського таких справжніх перлин лірики, як