Українське письменство - Микола Зеров

Захоплений новими настроями, поет не пізнає своєї Музи. Богиня радісних пісень, якої образ він ловив спершу «в вечірніх зірницях» і «краплях чистої роси», об’являється йому тепер сумною постаттю «худою, блідою, простоволосою, як та примара, безголосою». «Найсвятішу утіху», поет водить її тепер по «гріховних вертепах» та по «диких орґіях», садовить її попліч себе «для глуму й ганебного сміху» і слухає, як його Муза «тяжко ридає» і «страшно нервово сміється».

Не можна сказати, щоб поетична вартість всіх цих образів завше була високою: переважає риторика, мелодраматичні ефекти, істеричні вигуки. Далеко цінніша друга низка настроїв, цілком протилежна першій — настрої вічної любові, всепрощення і жертви. Одрікаючись од «аравійського урагану» і «смертного» подиху чуми», поет складає хвалу всім силам будівничим,

що нам життя і міць дають,

любить свої страждання і «страждання тих людей, що тримають до сконання прапор страдницьких ідей». Його власне горіння, «пожежа», в якій «попелищем» стає душа поетова, страждання і смерть увижаються йому законом життя. «Геній могутній» завше повинен стати «жертвою людей», бо тільки

З силою віри, З кров’ю офіри Сяє полум’я ідей.

Доля Христа, таким чином, є долею кожного обранця. А творчість поета — вінком, сплетеним з квіток, яких первоцвіт зацвів в Гефсиманськім саду. В «життя божественній поемі» поет є страдник, що кров’ю своєю повинен завінчати свій життьовий подвиг, його путь од Кани до Ґолґофи, його життя — облога, біда, «нерівний жорстокий бій безподібний», а найбільша його чеснота — всепрощення:

Що робити? Світ жорстокий, Тільки все йому пробач.

Наслідуй природі, де після бурі і зливи усміхається сонце і «сипле золото наниз». Таким оптимістичним настроєм перейняті Чупринчина «Епітафія» (II, 55) і «Останній звук ліри», взагалі одна з кращих його поезій.

Останній звук моєї ліри Не буде криком безпорадним, Не буде стогоном зневіри, А гімном радісно-принадним Того співця, що лине в ирій Перед морозом повновладним.

От, власне, і всі мотиви, які являються найбільш характеристичними для Чупринки і які здобули йому славу. В свій час його демонстративне відчуження від громадських лозунгів, препишні фрази про величність поета і мізерію юрби, його «бунт для бунту» могли здаватися декому сміливими, і навіть новими, але тепер, коли на наших очах «мертвопетлює» Семенко, а Я. Савченко акліматизує ґномів і іншу нечисту силу, Чупринка втратив давніший інтерес. Ми перейшли (наскільки органічно — це друге питання) на другу ступінь нашого літературного розвитку: наша поезія не тільки протестує проти традиції, але силкується засвоїти собі нові напрямки, не уникаючи навіть футуризму. Як поет, Чупринка втеряв уже свою, так мовити б, актуальність. Недурно ж так ганьбить його Семенко, а з ним і всі наші пародисти.

Розуміється, він міг би своє значення до певної міри зберегти, коли б уважніше ставився до тої форми, в яку виливає свої настрої, коли б дав зразки хорошої поетичної мови. Але якраз цього у Чупринки і нема. Як не погано орудують мовою наші новітні поети, але ніхто з них не допускає такої сили невдатних неологізмів, прозаїчних виразів і москалізмів. Ніхто не пише так, як він: величезний зам. величний, надземелъний зам. надземний, валуни зам. хвилі, поміха зам. перешкода, ніхто не утворює (за винятком Семенка) такої кількості потворних