Українське письменство - Микола Зеров
Поруч з культом творця-поета, артиста — зустрічаємо у Чупринки страшенне презирство до «юрби». Творчі одиниці зусюди оточені темною масою, тупою, глухою, в якій жодного відгомону не пробуджують ані поетів «жаль глибокий», ані його «високий ідеал».
На пекучім тротуарі, В нерозлучній вічній парі, Похилилось, Зажурилось
двоє співців з старчачими лірами в руках. От правдивий образ поета в юрбі — занедбані людьми лірники, що вже не хотять звертатись до камінної байдужості людей, бо ясно відчули,
Що не має натовп тями До натхненних лір співучих, До нудьги сердець горючих…
Та ж сама ідея захована в поезії «Артист». Артист на естраді натхненням захоплює «постаті мляві», хвилює серця, щоби потім в «хвилину остуди», коли «позгасають огні» і «натовп посуне в нудну темноту», лишитися самотнім, з нерозв’язаним питанням в душі:
Нащо вимагати огню від юрби?
Бути самотнім в натовпі — неминуча доля поета. Його аудиторія — темна юрба,
Цей байдужий натовп туш, Натовп постатів без душ.
Культ особи і презирство до юрби — тема не нова навіть в українській літературі, як не бідна вона на індивідуалістичні настрої. Досить виразно звучить вона у Куліша, а у Лесі Українки маємо навіть прегарну драматичну поему «У пущі», де ту саму ідею втілено в образи упертої боротьби межи скульптором Річардом Айроном і пуританською громадою, що переселилась в праліси Америки. Навіть Богд. Лепкий, поет «гораздо тихий», співець синіх очей, що блукають, як те «сонце по долині», не раз ставав у войовничу позу і з «усього серця погорджував суспільністю».
Нехай і так! Се ваша річ, краяни, А моя річ невпинно далі йти.
Розуміється, індивідуалізм Куліша, що мав глибоку психологічну основу в його надзвичайному самолюбстві і зріс на ґрунті його трудного становища серед українського громадянства, індивідуалізм Л. Українки, в якому теж можна віднайти сліди глибоких роздумувань над своєю творчістю, що ніколи не була популярною, навіть презирство і зневажливі слова Лепкого — це все-таки досить тонкий продукт. Настрої і ідеї Чупринки далеко простіші, примітивніші, це щось пристосоване для розуміння слухачів підготовчих курсів і передплатників блаженної пам’яті «Вестника знания». Та і взагалі, нащо, мовляв, притягати англійських пуритан та праліси Америки, коли подібний настрій можна висказати від першої особи і при тім в такій ефектовній і приступній формі:
