Українське письменство - Микола Зеров

Перші спроби Чупринки в області української поезії зустрінуто було у нас щирим признанням, — але треба бути справедливим: спричинився до того не стільки хист автора, скільки відсталість української поетичної творчості і примітивність літературного смаку нашої широкої публіки… В 1900—1910 рр. в нашій поезії ще неподільно панували патріотичні настрої і трафарети Старицького, Грабовського та Грінченка. Впливу їх підпадали і природжені, так мовити б, майстри чистої лірики, як Кримський (цикл: «Сам своє щастя розбив»), і признані протестанти, що прагнули свіжішого повітря, нових тем і форм, — наприкл., М. Вороний, що не одну нагінку дістав за своє шукання нібито «нової краси» і котрий, проте, раз у раз збивається на патріотичну ноту: «Мій друже, я Красу люблю, як рідну Україну». Навіть молодше покоління, що виступило в літературі уже в дев’ятисотих роках, і те, в особі Олеся, складало рядки, де поет заявляв:

Так говорили поети, те саме повторювали читачі і критика. Франко визнавався, головним чином, як автор «Панських жартів», Леся Українка як авторка «Роберта Брюса, короля Шотландського», і поруч з тим в «Кассандрі» добачувано тільки химерну гонитву за ефектовним сюжетом, а в «Зів’ялому листі» — ознаки декадентства.

І тільки коло 1910 р. зайшли деякі зміни в настроях: став народжуватись новий читач і новий критик, організувався протест проти попередніх літературних традицій, і вислів цього протесту прийняла на себе запальна, хоч не завше влучна «Українська хата». В гуртку «Української хати» з’явився і Чупринка. В зв’язку з настроями «хатян» стоять і його гострі motto, звернені проти літературних противників: «З громадського багна багно літературне зробили ви», і завзяті тиради «я не співець свого народу, — він сам співець своїх страждань», і культ краси, і шукання словесних ефектів, в яких добачувано оту жадану красу слова, і навіть яскраві назви книжок, що одна по одній летіли в публіку: «Огнецвіти» і «Метеори», «Контрасти» і «Урагани»…

Репутація Чупринки установилася спочатку — як віртуоза форми. Його тріскучі рими, рвачкий і бистрий ритм проложили йому стежку і на сторінки поважнішого «Літературно-наукового вісника», і тут не одна тільки молодь, а й старший читач, зачарований з непривички його веселим ритмом, прийшов помалу до висновку, що має перед собою не кого іншого, як «українського Бальмонта».

Розуміється, Чупринка не був Бальмонтом — «изысканностью… медлительной речи», піонером нових течій в українській поезії, — таким він міг тільки здаватися українському читачеві, для якого архітворами поезії були досі «Поклик до братів-слов’ян» Старицького або вірші П. Я., переспівані Грабовським. Але тут знову треба бути справедливим. Хоч і не бозна-які нові були улюблені образи поетові, хоч і не завше вдатно було їх висловлено, проте в українській поезії деякі ідеї і мотиви вперше прозвучали в такій популярній, такій загальнодоступній формі.

Перша з цих ідей — піднесення ролі поета. Чупринка майже ніде не говорить про поета як про слугу народові. Співець «Давньої казки» Л. Українки, що розважає горе народне, будить в серцях одвагу перед битвою, стає опорою масам в часі повстання, або другий співець, чия пісня під час облоги чарує ворогів «і будить на мурах обачну сторожу, заснуть не дає до зорі» — обидва далекі од уяви Чупринки. Його поет — владар, «пророк і новатор», «світлий геній», «блискучий метеор», «дивний чаруючий маг», «могутній король», перед яким ниць лягає «сліпцями витворена влада». «Втішний сам собою», носячи в собі «мир майбутній і колишній», він прокладає сліди «в царство казки, в царство вроди». Пал його «всевладного хотіння» витворює нове життя. Його праці «не затримають ні гори, ні терни, ні бур’яни», а його пісні немає впину, «як буйному вітру, як льоту орла». «Щирий син природи», «свавільний», «нестримний», він «подає гімни» просто «до блакитного простору». Знає стежки в «зоряну далечінь», переходить «Рубікони», не творить кумирів, «в бурі має матір», батька в квітчастому степу, і, син простору та бурі, «огнем неспокійним уяву дратує, як вихор шалений, над морем летить». Він — «підручник (?) бурі, глашатай тривоги»; взірець для нього пророк Самуїл, якого тіні навіть «боявся гордий цар Саул», його символ — смереки, що стоять «край поснулого саду» і мріють «в боротьбі з непрозорою ніччю дотягтися до сяєва зір».