В темну далеч міжпланетну Я, мов демон, полечу І відтіль юрбу бешкетну Блиском ночі освічу.
З почуття глибокого антагонізму межи творцем і масою у Чупринки розвиваються дві низки настроїв: перша з них — настрої протесту і визову. Раніше поет тільки одмежовувався од «бешкетного» натовпу:
Я до мрійної святині Ні в юрбі, ні в самотині В час екстази не схилюсь: В мене є святині власні, Незрадливі, довгочасні, — Їм самотно я молюсь, —
але тепер він уже не хоче «безкарно» дарувати юрбі своїх страждань. Поет лаштується до походу. Не знаходячи ніде ні нового ґрунту, що прийняв би його ідеї, ні «животворної роси», що допомогла б їх зростити, він запалюється гнівом проти людей:
Я кину їм отруйні зерна, Я всім оддячу злом за зло, Щоб їх самих життя мізерне Довічне полум’я пекло.
Поет стає бунтівником, прославляє урагани, буревії, буреломи, обіцяє з громом пронестися над сонним краєм, «завихрувати», «над миром диким виром прошуміти», зворухнути «всі устої, всі підпори».
Бризки золота розкину З гнівом, кров’ю і плачем, Бахну, трахну й сам загину, Мов під молотом-мечем (?).
Кидаючи людям в душу «отруйні зерна», починає поет прославляти смерть, «самозгубу», всяке бунтарство з «найвищим його лозунгом»: «бунт для бунту» і гріх. В одній поезії він заявляє: «гріх землі моя стихія», в другій — «я натхненно возвеличу тую душу чоловічу, що прилюдно впала в гріх»; в третій дає цілу низку «отруйних» образів:
Хвилі струнної музики. П’яний чад. Пахучий дим. Хтось незнаний, хтось великий Б’є по струнам золотим… Регіт смерті. Білі зуби. Лине в душу синій дим. Чорний вихор самозгуби Віє шалом степовим. З болем, з кров’ю рвуться крики! Взяв смертельну ноту сміх. Хтось незнаний, хтось великий Проявив могутній гріх.
