Українське письменство - Микола Зеров

Далі йде цитата з листа Чупринки, де він так вітає нашого автора: «Гаврило, ти, як хочеш знати, уважний обсерватор, дійсний письменник, в тобі є хороша белетристична жила»… тільки оповідання і малюнки «треба виточувати, бо прийдуть кращі часи, і тобі, і твоїй праці зроблять учот».

Похваливши себе устами свого критика і друга, автор просить у нього вибачення на той випадок, коли останній збірник видасться йому (критикові-другові) не досить обробленим; авторові, мовляв, не до того було, — заважала сила всякої роботи по комітетах, управах, радах і товариствах (передмову складено в грудні 1917 р.). Одначе, який би там не був збірник, д. Гаврило Левченко, проте, не хоче, щоби його компетентний кореспондент підносив його «до хмар блакитних, до високих зір привітних», — він бажає почути щире слово, і свого листа закінчує такою урочистою фразою:

«Амінь. Обіймаю і цілую тебе не яко Іуда, не яко розбійник. Твій Гаврило Левченко».

Після передмови йдуть оповідання, здебільшого невеликі, стор. по 2—3. Всіх оповідань 13.

Зміст їх — анекдоти і картинки провінціального життя, зразком може бути «Архієрей». Архієрей вертається до міста з хутора набожної вдови, де святив каплицю. По дорозі трапляється якась пригода з кіньми. Фурман спиняє коні, щоб поправити збрую, а архієрей тим часом виходить з карети подихати повітрям. Але не встигає владика оглянутися по степу, як фурман, не помічаючи, що в кареті нікого нема, поганяє і від’їздить, лишаючи владику на шляху.

От і все оповідання. Дійсно: Америки автор не одкриває.

Оброблення сюжету у автора вельми примітивне, і великий письменник взагалі пише дуже незграбно.

От вам, наприклад, любовна сцена:

— Я не знаю, що я почув би, якби ви, Маріє Павлівно, подивились на мене допитливо і напружено… Але як ви ніколи не пестите мене довгим поглядом, то…

— Годі, Петре Івановичу, до чого все оце? Будемо говорити по-звичайному, як завсігди. (Ст. 40).

А от і друга розмова:

— Первоцвіт… Ти — первоцвіт… Ти єсть вісь мого життя… Я люблю тебе… Люблю!..

Він взяв її в свої обійми, і вони завмерли в міцних стисканнях. (Ст. 47).

Цікаво знати, з кого д. Левченко і його «товариші по нещастю»

А на останній сторінці новий сюрприз — примітка видавця, д. Юровського, в котрій він повідомляє, що через технічні умови друку він одно оповідання повернув авторові, а надрукував замість того поезію «На герці».

«Почему сие важно, во-первых?»

1919

Уміщена нижче анонімна поема знайдена мною в одній приватній бібліотеці, між «оракулами» і днедавніми календарями, в місті Охтирці, на Харківщині, і списана з старого (шістдесятих років) зшитку, заповненого виписками з сучасних журналів. Герой поеми — «палач Кавказа», кавалерійський генерал Мик. Степ. Завадовський, колишній наказний отаман Чорноморського війська (нар. 1783, помер 1853). Одна з колоритних фігур минулого, генерал Завадовський родом був з України, здається, чи не з Полтавщини, і, як людина походження демократичного, син вівчаря на військовому заводі (звідти нібито і прізвище його Зава[о]довський), військову свою кар’єру робив дуже повільно. Р. 1800 вступив до війська козаком, приймав участь у війнах 1812 та 1828—29 рр. і життьовий свій шлях закінчив наказним отаманом Чорноморського війська і командуючим Кавказькою лінією. Війну з кавказькими племенами він провадив уперту і методичну, займаючи скотину, грабуючи аули і потім ділячи здобич між козаками. Образ Завадовського, накреслений поемою, в загальних рисах одповідає характеристикам мемуаристів. Людина з народу, Завадовський заховував в своїм поводженні і своїй зовнішності старокозацьку, мовити б, манеру і говорив здебільшого по-українському. «Как истый малоросс, он был хитер и тонок,