Українське письменство - Микола Зеров

Болить мене душа… Що? Знов сей клятий біль? Поете навісний, зміркуйся, не хули! Навіщо сієш тьму? Яка є в тому ціль? Дивись на руський край і Господа хвали. На наші болота ясніє Божий світ… І падають дощі, і сходить гожа тьма. Нам солить чорний хліб кервавиця і піт, У нас є храм і піп, і цензор, і тюрма.

Такий основний настрій, що почувається на протязі всього «Al fresco». Само собою розуміється, далеко не всі речі, що входять до збірки, мають однакову художню вартість; можливо, що поет не завжди буває справедливим супроти галицької суспільності, можливо, що надто багато темної фарби поклав він на змальовані ним картини, — але книжку з усім тим маємо свіжу і яскраву.

В українській поетичній творчості Карманський займає свою власну постать. Співець бездонного смутку, він завжди обертається в сфері понурих, сумом і жахом проймаючих образів: «Mare tenebrarum», «Стара святиня без жерця», «Мара вбитої любові», «Сіра скеля», що «купається в морі», де в камінному ложі спочиває серце поета, між тим, як дух його блука «світами з вічною тоскою», і над усім тим, на небесному престолі «всесильний цар, істочник всіх страждань», що на всіх нас спустив довічну ніч і для розради кидає нам «свої убійчі громи». В перших збірниках ми знаходимо поетичне «Тіням неньки», прекрасний образ matris dolorosae, щире і просте: «як неопірну пташину», але дедалі, то все більше поет немовби грається своїм ефектовним і афектованим смутком — «Пливем по морю тьми човнами горя й смути, як сіра тінь імли, що йде безкраєм піль», «Я жду на осінь, як вдовець бездітний», «Чоло моє побілене журбою» — сі всі образи і порівняння стають немовби заученими і повторюються при кожній нагоді. Од поезій Карманського все більше починає одгонити манірністю. Його «Місячна соната» є найліпшим прикладом поезії, заснованої виключно на зовнішніх ефектах, де, крім привичних прийомів, нема нічого. Зловживання фразою трапляється подекуди і в «Al fresco».

Гей, смійся, смутку мій… Щоби глухі й сліпі з тривогою дізнались, Як в нас ридає сміх і як смієсь одчай.

Але загальний тон тут простіший. Декламації, порівнюючи з «Пливем по морю тьми», дуже мало. А найголовніше те, що до низки давніх поетичних тем Карманського прилучилося багато нових і свіжих, які роздвинули рамки його творчості, розірвали коло привичних настроїв, що вже починало звужуватись, і тим відкрили перед поетом перспективу дальшого розвитку.

1919

Гаврило Левченко. Чернігівські силуети{72}
Оповідання. Вид. Якова Юровського. Пирятин, 1918 р. Стор. 64. Ц. 2 карб. 10 коп.

Гаврило Левченко, великий оповідач з Пирятина, автор недоладної драми про «Княза Хорива» (друкованої колись в «Укр. хаті») і довгої низки інших шедеврів, список яких можна бачити на обкладинці, обдарував українське письменство новим збірником.

На перших сторінках нової збірки надибуємо не то «посвяту», не то передмову, в формі авторового листа до поета Гр. Чупринки.

Д. Гаврило Левченко звертається до свого «товариша по перу» — понад головами темних читачів і «завзятих критиків» з своїм художнім profession de foi. Юнґфрау розмовляє з Фінстераргоном:

«Перечитавши мої книжки, ти, мабуть, постережеш, що я не йду тим плаксивим патріотичним шляхом, яким ідуть майже всі наші белетристи, і те, що мої оповідання вільні од всякої риторики та гімназичеської філософії… Я не підношу читачеві замість Шопенгауера, Ніцше і Гартмана якесь безтямне товкмачення песимізму, якийсь безколірний соус… Я не мрію одкривати Америку і спасати людськість. Я не