Моральні листи до Луцілія - Луцій Анней Сенека

class="code">/60/ А ще ж ті, хто відкидає головні засади філософії, не розуміють, що вони тим самим їх стверджують. Бо що, власне, кажуть? Мовляв, самі настанови достатньо пояснюють життя, тому філософські засади, тобто догмати, — зайві. Але ж те, що вони кажуть, — хіба то не засада? Далебі, так само, як я ось тепер сказав, що треба відкинути настанови як щось зайве і послуговуватися лише засадами, тільки на них зосередивши увагу: стверджуючи, що немає потреби дбати про настанови, я водночас давав би настанову. /61/ Дещо у філософській науці вимагає повчання, а дещо — доказів, і то численних, — коли йдеться про щось глибоко приховане від ока, про щось таке, що може бути виявлене лише завдяки винятковій пильності й проникливості. Але якщо потрібні докази, то потрібні й засади, адже в них доходимо істини через доведення. Є речі відкриті, є приховані. Відкриті — це ті, які сприймаємо відчуттями, пам’яттю; приховані — ті, що поза їхньою досяжністю. Розум не задовольняється речами відкритими: більша й краща його частина зайнята прихованим. А що приховане, те вимагає доказів; вони ж не бувають без засад. Отже, без засад обійтись неможливо. /62/ Що робить розуміння загальним, простим, те саме робить його й досконалим; маю на увазі певне, окреслене переконання щодо різних речей. Якщо без нього ми наче розпливаємось думками, то потрібні засади, які дають нашому розумові несхитність суджень. /63/ Зрештою, коли закликаємо когось, аби він до приятеля ставився як до себе самого, аби вважав, що ворог може стати йому другом, аби в першому роздмухував любов, у другому — пригашував ненависть, то додаємо: «Це справедливо й чесно». А наші філософські засади, власне, й визначають, що таке справедливість і що чесність; отже, вони потрібні, якщо без них немає ні однієї, ані другої.

/64/ Але поєднуймо засади й настанови. Таж і гілки ні до чого, коли немає коріння, і саме коріння отримує допомогу від того, що воно вивело на світло денне. Яка користь від рук, те кожен знає хоч-не-хоч: допомога від них очевидна; а от серце, завдяки якому руки живуть, від якого отримують поштовх до дії, оте серце залишається мов у тіні. Те саме можу сказати про настанови: вони на видноті, а засади мудрості — у схові. Як із глибшими святощами обізнані лише посвячені у таїнства, так і в філософії: її таємниці розкриваються тільки перед очима тих, хто допущений, хто прийнятий у святиню мудрості, а настанови й інші того роду повчання доступні і непосвяченим.

/65/ Посидоній вважає доконечним не тільки повчання (ніщо тут не заважає нам послужитись його словом), а й дораджування, втішання та заохочування. До того приточує ще дослідження причин — етіологію (не бачу, чому б ми не могли сказати так, адже й граматики, що на боці латинської мови, скориставшися зі свого права, прийняли це слово). Він же твердить, що корисним буде й опис кожної з чеснот; це, власне, й називає він етіологією, а дехто — характеристикою, оскільки тут подаються прикмети окремих чеснот і пороків, а також ознаки, що уможливлюють розмежування подібного. /66/ А це, по суті, рівносильне настановам. Бо хто наставляє, той каже: «Якщо хочеш бути поміркованим, роби ось так». Хто ж описує, той мовить тобі: «Поміркованим є той, хто робить таке-то, хто утримується від такого-то». Запитаєш, у чому тут різниця? — Один подає настанови, що стосуються доброчесності, інший — зразки. Відверто кажучи, такі описи, або (звернусь до говірки відкупників) «образки», не позбавлені глузду: виставмо для огляду щось гідне хвали — знайдеться наслідувач. /67/ Хіба не вважаєш корисним, коли тобі опишуть прикмети породистого коня, щоб ти не помилився при купівлі й не тратив намарно зусиль, годуючи нікчемну шкапу? А наскільки то корисніше знати прикмети піднесеної духом людини, прикмети, які можеш перенести й на себе самого!

/68/ Чистопородне лоша насамперед вище, ніж інші,

Носить себе, якось м’якше воно пасовищем ступає.

І по дорозі першим біжить, і в потік, що вирує,

Кинеться, й ступить на міст, яким не ступало ще досі.

Марно од шурхоту не затремтить. Крута в нього шия,

Гарна голівка, спина гладка, живіт не обвислий;

Груди м’язисті — то міць і снага…

      …Хай бряжчання мечів здаля десь почує —

Вже гарячиться, і вухом стриже, і м’язами грає,

Рже й видихає ніздрями пал, що сповнює груди[365].

/69/ Наш Вергілій, хоч не про те мова, описав хороброго мужа; я принаймні й не зобразив би великого мужа по-іншому. Якщо, скажімо, треба було б змалювати Марка Катона, безстрашного серед гуркоту міжусобиць, Катона, який першим дає бій загонам, що підступили вже до Альп, мужа, який перегороджує шлях братовбивчій війні, — я не наділив би його ні іншим виразом лиця, ні іншою поставою. /70/ Ніхто не міг ступати вище, ніж той, хто піднявся водночас і проти Цезаря, і проти Помпея, а коли одні стали на бік цезаріанців, інші — на бік помпеянців, він кинув виклик і тим, і тим, показавши, що й республіка має своїх прихильників. Тож замало сказати про Катона:

Шум неправдивий його не страшить…

Чому? Бо він не лякався справжнього, близького шуму, — коли підняв голос вільної людини проти десяти легіонів, проти допоміжних галльських загонів, проти перемішаних із римськими військами варварських сил, коли закликав республіку не хилитись, а зважитись на все задля свободи, бо почесніше їй впасти в неволю, ніж піти в неї добровільно. /71/ Скільки в ньому завзяття і сили духу, скільки рішучості серед загального трепету! Адже знає: він єдиний, про чию свободу не йдеться. Питання ж не в тому, чи Катон буде вільний, а в тому, чи житиме серед вільних. Звідси й зневага до небезпек, до мечів. Коли подивляєш незламну стійкість того мужа, який не схитнувся серед загального упадку, мимоволі згадаєш слова:

Груди, відваги поривної сповнені, м’язами грають.

/72/ Корисно не тільки показати, якими зазвичай бувають доброчесні мужі, окреслити їхні постаті, обличчя, але й розповісти, якими вони були в тому чи тому випадку, — описати останню рану, що свідчить про найвищу Катонову мужність, крізь яку свобода видихнула душу; показати мудрість Лелія і його приязнь із Сципіоном, перелічити видатні діяння другого Катона